На обідній тарілочці, у якій залишилося трішки води з крана, і яка потім висохла, на рудій-прерудій іржі та якихось чорних і коричневих, мертвих вже істотках, дівчинка Яна написала: «Дідусю Сапожнік! Вам мама теж на такій водичці кашку і борщик варить? Ми від неї скоро помрем. І ви з нами? Яна, 6 років». Можна було б потішитись із розумної дитини. Та не втішно, чомусь. Слідуючого разу, очевидно, дівча напише на блюдці, пательні чи на денці каструльки листа новому прокурору міста О. Шпоті. Котрий повинен контролювати безумовне виконання всіх нормативних державних актів на підконтрольній йому території, що стосуються безпечного проживання платників податків. І від щедрот яких, він та його немалий штат міських правоохоронців – слідчих, помічників, заступників, секретарок тощо, отримують дуже пристойну зарплатню. І отримуватимуть пенсійну винагороду, що у декілька разів перевищуватиме скупенькі пенсії «сірої маси». Або начальнику міської СЕС В.О. Мельнику. Який теж має святий обов’язок, зг ... Читати далі »

Трагікомічна історія. Проте, чиста правда. Відповідне розпорядження, під № 57-р, було підписане нововолинським міським головою В. Сапожніковим 15 серпня 2008 року. Напередодні Дня міста. Очевидно, у самий пік загострення. «…манія величі – завищення своєї популярності, багатства, геніальності, важливості...» Є така фобія – завищена самооцінка. В психіатрії вона «…не вважається окремим відхиленням психіки, але є симптомом психічного розладу, або як складова симтомокомплексу паранойї». (Вікіпедія– вільна енциклопедія) Терпіти не можу ставити комусь психіатричні діагнози. Навіть, щоб назвати когось дурнем, потрібно добряче подумати. Можливо, через те, що за активну громадянську позицію, мене тричі намагалися поставити на психіатричний облік. У нас, в Нововолинську. Не вийшло. Відігралися вони тоді на Василі Мартинюку, запхнувши таки через суди, у психіатричну лікарню на 210 днів… За підготовку до «терористичного акту». Я не веду мови про якусь конкретну, хвору на манію величі особу, проте ... Читати далі »