Антикорупційний сайт Анатолія Бідзюри "Красти не можна"

Середа, 14.11.2018, 12:01

Ви увійшли як Гість | Група "Гості"Вітаю Вас Гість | RSS | Головна | | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід

Головна » 2018 » Березень » 29 » НА ПОРОЗІ ДО ПЕКЛА
22:26
НА ПОРОЗІ ДО ПЕКЛА
Монолог колишнього директора знищеного рейдерською атакою місцевої влади Нововолинського мас-медійного підприємства «КТ Львівська жінка» 22 березня 2018 року Ігорю Желізку виповнилося б 60 років. Мені завжди здавалося, що Ігор буде довгожителем, що усі замахи були і будуть марні, бо його оберігає доля. Помилилася. Відстань і час дозволяють багато речей бачити неупередженим оком. І визнавати помилки теж. Історія «Львівської жінки» - це низка замахів, вбивств і економічних та кримінальних злочинів проти неї. Тобто «Львівська жінка» була вбита багато разів і таки зараз остаточно вбита. Хоча, буває, з попелу постають і з домовини встають. Може, ще і це побачу. У моєму тексті буде філософії більше, ніж смажених фактів. Сморід смаленого – злочину проти «ЛЖ» - відгонить пеклом досі. А Нововолинськ, в певному сенсі, над пеклом завис на багато років. Це його стабільний, стабілізований рецидив. Мені колись було прикро, як спотворювалися факти моєї появи в Нововолинську, моїх стосунків з Желізком. Хотіла і намагалася щось комусь довести. Але швидко здоволилася. Люди не чують, не хочуть чути, якщо у них є своя «правда» про тебе. А решті людей мої факти були ні до чого, бо то нормальна реакція нормальних людей – не порпатися у чужому житті і не прагнути смаженини. І головне в історії «ЛЖ» не я, а Істина, протистояння Правди і Кривди. А все дуже банально. Ми познайомилися і почали з Ігорем жити як двоє людей, у яких не було сім’ї, тобто – подружжя. Яке із нас вийшло подружжя – судити Богові, а не людям. Але правду казав один волиняка: якби Ігор був з Іриною до кінця, то живим би лишився й сьогодні. Згодна. Проте мене не було поруч, коли прийшла його смерть. Але насправді цього теж ніхто не знає – Бог забирає, коли вважає за потрібне. Бувають «помічники», які беруть на себе місію спровадити людину на той світ. Мотиви? Гроші, маєтності, помста, заказуха… На Ігоря і його дружину Христину були замахи ще до нашої зустрічі, продовжувалися щодо Ігоря після смерті дружини, продовжувалися після знищення «Львівської жінки». І таки хтось досягнув мети. Бо Ігор таки заважав. Ігор був незручним. І створював багато шуму і дискомфорту. А злочини і корупція люблять тишу і кришу. Чи був святим сам Ігор? То теж питання Бога до самого Ігоря. Там вже вони це з’ясують і там вже напевно факти не пересмикнеш і не назвеш чорне – білим. А от у боротьбі за «Львівську жінку» пересмикувалося все і все ставилося з ніг на голову. І там чорт ногу зламає. А як вже було мені, коли я приїхала до такого розкішного і справді привабливого міста працювати директором на підприємстві? Очманіла – то слабо сказано. Сюрпризи сипалися один за одним. Абонентська база кабельного телебачення «Львівська жінка» зникала на очах. Одні споживачі просто автоматично ставили підписи під договорами з «ТТІ», інші потім змушені були, бо не хотіли лишитися без ТБ. Жменька абонентів, яка вистояла до критичного нульового моменту досягнення «Львівською жінкою» «дна», фактично і врятували від того дна у ті дні далекого жовтня 2009 року. Підприємство почало відновлювати роботу, опираючись на залишки глядачів. На рахунках – нуль. Податки платити нічим – а вони шалені, бо нараховані за успішний попередній податковий період. Зарплату платити нічим – а по неї ще приходять колишні працівники, які нахабно заявляють про свої права. І за законом вони є. Зарплату віддавати треба. Бо лиха не оберешся. То нічого, що вони (працівники «ЛЖ») вже кілька місяців паралельно працювали і на «ТТІ». (Закон не забороняє працювати на двох роботах, еге ж? Коли ж іще Божий закон доведе їх злочин моральний? Колись доведе. А на той момент (поки Желізко ще не знає нічого про рейдерство) директор філії провадить подвійне виробництво і бухгалтер веде подвійну бухгалтерію в офісі «ЛЖ», працівники ведуть подвійне життя, домовившись із власним сумлінням чи з чортом…) Потім (у вересні 2009) не стає бухгалтера Жанни. І та смерть дуже нашкодила планам шахраїв-рейдерів. Сто чортів вилізло назовні і думалося нам, що це допоможе їх переловити. Яка була я наївна і яким наївним був Желізко! Ми побачили: картина і схема подій злочину стала така очевидна і прозора, що досить міліції клацнути пучками великого та середнього пальців, як всі чорти будуть втиснуті у табакерку, чи то пак – за грати. Довести злочин директора філії, його співучасників, дійових осіб усієї злочинної схеми було раз плюнути. Смішно? Крізь сльози. Бо ніхто нічого не збирався доводити. Тим не менше, у жовтні було відомо поіменно список працівників «ЛЖ», які разом із директорм філії на той час «зробили» за рахунок крадених у «ЛЖ» ресурсів нове підприємство, і його споживачами виявилося усе місто, яке ще вчора було споживачами «ЛЖ». Я не буду вдаватися до економічних та правових аспектів злочину. Там такий комплексний злочин (а він і в Ковельській філії «ЛЖ» був реалізований), що правоохоронні органи й прокуратура ноги ламали (бідні, їм же треба було рятувати «ТТІ» і одночасно вдавати, що рятують «ЛЖ» - вони жили у постійному стресові, уявляю). У якому стресі жили колишні працівники «ЛЖ»-учасники злочину, не скажу. Ті, хто певний час ще лишалися на «ЛЖ» (нащо лишалися? Щоб доносити на «ТТІ» як агонізує «ЛЖ»?), мали мою довіру і респект, бо я думала: які ж сміливі і порядні люди! Але сміливі і порядні теж більше «знадобилися» в «ТТІ», шмигнувши дружно підтюпцем до рейдера. Один юнак пішов і навіть з почувань майбутньої ностальгії прихопив сумку з інструментами із собою. Мене цей фрагмент чомусь особливо вразив. Бо хлопець був вельми набожний. Тому якось спонтанно згадала. А потім виявилося, що кожен працівник прихопив і потяг на нове підприємство, що міг. А до цього скільки було вкрадено! І втрати не осягалися десятками тисяч. Ну якась хвороба магнетизму, чесне слово! І головне, вона породжує нові хвороби: скільки не благали міліцію та прокуратуру втрутитися і зловити крадіїв за руку – марно! (Більше того, потім всі наші скарги і заяви оберталися на лихо нам). Красти вони навчилися ще на «ЛЖ». Тут Ігор Желізко незаперечно винен. Мені навіть байдуже, чи робить він зараз мені пальчиком «ну-ну!» з потойбіччя. Винен, бо не контролював свій бізнес. Колишній директор філії творив, що хотів, і мав стільки підставних угод, за якими буцім надавалися послуги чи товар для «ЛЖ», що гроші легко можна було відмивати, не боячись бути упійманим за дупу. Власник підприємтсва, тобто Желізко, не стоїть над душею. Працівники допомагають красти. Подільники чесно відробляють мзду. Красота і гармонія! Звичайно, це не могло закінчитися добром. З «ЛЖ» лилися соки в чужий жбан, і коли господар схаменувся, то з-під колишнього директора-рейдера висмикнув напівтруп підприємства. О так! Кабельне телебачення – завидний ресурс збагачення. Легкий – бо це практично гроші з повітря – вкинув на початкових етапах гроші у розвиток мережі і вперед! Корисний – це ж одночасно сучасне мобільне ЗМІ! – а хто впливає на потоки інформації і скеровує їх, той, вважай, упіймав бога за бороду. А хто у нас у Нововолинську «бог»? І «божків» ціла плеяда. Тому сам злочин так впевнено творився. «ТТІ» допомогали всі чорти і «боги» Нововолинська, області і столиці – в спецовках, уніформах, смокінгах і навіть рясах. А «ЛЖ» допомагав лише випадок. І то час від часу. Отож «ЛЖ» намагалася відновити виробництво. І їй таки допомагали. З’явилися нові працівники – хтось прийшов із вулиці, хтось втік із «ТТІ». Допомагали журналісти і громадськість. Може, завдяки активістам і свідомості певної частини громади міста «ЛЖ» протрималася ще 2 роки. І трималася б по цей день. Але злочинові сприяли з контролюючих і фіскальних органів, з органів місцевого самоврядування та інституцій, які мали б допомагати нормальному функціонуванню ЗМІ, а не відвертому сприянню одним на шкоду іншим. Упродовж двох років протистояння я почула не одну відверту сповідь від мєнта, судді чи людей з різних інституцій і установ, які на наші скарги і заяви реагували якраз до точності навпаки – на користь злочинця. Але потім підходили до мене і казали: «Ну, ти ж розумієш… Ми б раді допомогти, але…». Ні, я не розуміла і по цей день не розумію. Мені і тоді, і тепер їх усіх відверто шкода. І за те, що взяли на себе (очевидно, і не раз) великого гріха. Бо – не вкради! Бо – не лжесвідчи! Бо… І за те, що так роздвоювалися. Нащо вони мені признавалися у своєму служінню корупції? Щоб потім мати індульгенцію? Так я зла не тримаю. Так дихати легше. Мені так. Та чи їм? Бувало, стою у котрій церкві в Нововолинську під час служби, а неподалік хтось із суду, із міліції, із прокуратури. Знаю, що і колишній директор філії справно ходив до церкви. Цікава штука… А втім, у Бога всі прохачі в одній черзі. Якось розбереться він у наших проханнях. Чому сталося так як сталося? Чому таки «ЛЖ» не стало? По-різному можна міркувати. Прямого пояснення годішукати. Тільки філософське. Перше. Люди мали на прикладі злочину переконатися ще раз, яка вразлива економіка молодої країни і на кого працюють насправді конролюючі і фіскальні органи – на тіньову економіку, яка сильна до чортів. Друге. Щоб можна було побачити всю ганебну «велич» корупції і її сильні сторони – а вони у наших слабкостях і щоденній нашій підтримці корупції. Третє. Щоб раз і назавжди для себе зрозуміти і вибрати – на чиєму ти боці: ворогів чи синів України. Окремого опису вимагає аспект тотального спотворення законів, іпостанов, інструкцій, здорового глузду. Про це можна написати трактат. На прикладі «ЛЖ» спрацювали всі маразми на кшталт: вам в очі сцють – ні, то божа роса. Все, що було доведено як правда, переінакшувалося і перекроювалося і підносилося публіці як кривда – «ЛЖ» є погана, Желізко – монстр, Лузанчук йому служить. Так само окпремого опису, чи то пак епікризу, потребує колоссальна робота пасквільщиків і наклепників, які строчили брехню або гидкі звинуваченняпро всіх, хто допомагав «ЛЖ» та Желізку. Для мене апофеозом абсурду було звинувачення мене в замахові на Желізка – буцім я сама його порізала, буцім ми удвох інсценували замах на його життя. (А хлопці, що порізали Ігоря, ще сидять? Вони знають правду). Думаєте, то я нащо так глобально і до чого тут ситуація з «ЛЖ»? По великому рахунку історія з «ЛЖ» - модель драми всієї України. Злочин, який став можливий з «ЛЖ», продемонстрував, кого справді обслуговує в Україні Конституція, Демократія, Влада і Закон. Злочин стосовно «ЛЖ» потім гарно ліг як трафарет в колекції страшних і триваючих досі масштабних геоісторичних і геополітичних злочинів – вбивств на Майдані, анексії Криму, війни на Донбасі. Бо у нас це можливо! Бо є мовчазна згода значної частини суспільства і є страх, що сковує і не даєпротидіяти. Більше того,є вірні слуги чортів. Повертаючись до подій жовтня 2009 року, згадую, як покинули підприємство всі колишні працівники «ЛЖ»і пішли на «ТТІ». Як били і залякували наших працівників рейдери. Як почалася довготривала епопея з рубанням і різанням кабелів, щоб споживач не міг отримувати сигнал «ЛЖ», щоб остаточно зневірився і пішов на «ТТІ». (А потім сталося найстрашніше – рейдери просто знищили базову станцію телебачення. Нема сигналу – нема підприємства. Досі моторошно від того виселення з офісу і виробничих приміщень). Яке безсилля почувала, коли не було чим заплатити зарплату людям, які важко працювали,а головне – ризикували своїм здоров’ям і життям. Затримки зарплати були майже постійні, але люди тривалий час розуміли ситуацію. Проте і цю слабкість потім було використано проти мене особисто і «ЛЖ». Бо затримка зарплати – це карний злочин. Що і хто змусили моїх підлеглих гарно і дружно як по команді написати на мене заяви у прокуратуру? Та вчителів було багато. У всіх структурах були чиїсь родичі і куми, просто друзі чи знайомі. Шантажувати людей легко. Факт затримки є? Є. Впєрьод! І нікому не було цікаво, що собі вони тим не допоможуть, а тільки спиляють – навіть не гілку – дерево, яке давало їм плоди. Так, важко давалися ті плоди. Але була перспектива. Намагаючись посадити до в’язниці свою директорку, вони грошей собі не повернули, але й перспективу загубили. Коли я стояла у суді і спостерігала своїх працівників у залі, я не могла зрозуміти, звідки та зловтіха і радість – от, запроторимо злочинну директорку до в’язниці! Гаразд. Я не у в’язниці, але і підприємства немає. Хто виграв? Чому не вистачило терпіння? Можна було просто піти,звільнитися. Минуло б кілька місяців і ситуація змінилась би. Чи пробували керувати підприємством у режимі рейдерства? Ні. І коли тебе щодня б’ють по руках і підставляють пастки, влаштовують погоню на автівках чи погрожують, кожного дня на тебе чатують перевірки і штафи, від яких ти захлинаєшся – а вони знають, що будеш захлинатися і підливають масла в огонь, щоб уже і не булькала більше… І в цей момент свої люди один за одним переповзають на той бік «фронту». У тебе беруть відбитки пальців, ти вже в базі криміналу. Тебе пасе прокуратура і ти не можеш тепер вільно пересуватися, щоб їздити на суди, ті самі суди, які могли хоч якось врятувати ситуація для «ЛЖ» і відновити справедливість. Все. Ти лишаєшся сам-на-сам. Дух мені не зламали. Але рух і силу знищили. Коли немає засобів відновлення справедливості, залишається лише молитва. Очевидно, люди підприємства тоді зневірилися. Бо людям треба їсти і годувати дітей. Що і хто їм пообіцяв? Таки хтось виявився сильнішим і наполеглимвішим лідером… І поманив за собою. Як услідкувати за всім, якщо з дня у день їздиш на суди, щоб довести злочин проти «ЛЖ», слідкуєш, щоб уберегти мережу, а її постійно рубають і рубають. Ведеш бухгалтерію, бо бухгалтери розбігаються як щурі або виявляються крадіями. І купа поточних справ. Були і свої неформальні лідери в колективі. Тут у всій красі постав український феномен. Кожному здається, що саме він був би гарним гетьманом. Бо ти гетьманша фігова. От він прийде і всіх врятує. І заодно – Україну. Отак вошколупляться українці, цуплячи один в одного віжки, а у них тим часом крадуть життя і гідність, їх країну і майбутнє. Метушилися і мої люди, поки жевріло підприємство, а потім лишилися ні з чим. Дехто вчинив теж дуже раціонально і логічно. Пішов працювати на «ТТІ». Отак і ми існували. Я писала божевільно велику кількість заяв і скарг про злочинні дії щодо «ЛЖ», мені приходили відписки. Така гра – пінг-понг. Іноді ніби щось проглядало у бік правди. Та де там! Щоб чогось досягти далі, відверто вимагалися гроші. А це таки вичерпний ресурс. Ті, хто чекали від мене хабаря, не розуміли, що у мене грошей немає! І у підприєємства немає! Їм важко було повірити, що у дружини мільйонера немає грошей. Проте я сиділа на мінімальній зарплаті, як і решта працівників «ЛЖ», бо мені совісно було отримувати більше. Хоча і це є порушенням закону. Бо не може бути однакова зарплата на всіх посадах з різними за рівнем кваліфікаціями та відповідальностями. Тим не менше, у тих списках, кому заборговано зарплату і за які я ледь не сіла до в’язниці, є і я сама. Отож досі «ЛЖ» мені, директорці винне 16 тисяч. Може хоч це втішить тих, хто дуже ратував за моє покарання? З голоду я не помирала. Бо навколо були люди. Та і самі працівники на початках проявляли сердечність. Ніколи не забуду, як додому приносили картоплю і цибулю. А потім …через рік написали заяву в прокуратуру. Дякую. Те і друге було можливе, бо допустив Бог. Це гарний урок. І я вдячна за картоплюі цибулю. А про інше – досить. Милосердність і підтримку волиняків я відчувала на кожному кроці. Я набула таких друзів і однодумців, які досі мене підтримують і вірять у мене. Це і було те рятівне коло, яке фактично тримало «ЛЖ»на плаву. Протести, мітинги, пікетування, моральна і фізична підтримка тощо. Все це бентежило або і виводило із спокою усіх учасників злочину – від малих виконавців до влади. Їх стабільність і монолітність тоді похитнулася. Здавалося, один ривок – і… Як я можу з упевненістю заявляти про причетність влади? Бо все було шито білими нитками. Все робилося відверто і цинічно, так пане Чєботарьов, Єрьома і прочая? Але треба визнати, сили виявилися нерівні. Я ніхто і звати мене ніяк. А тут такі зв’язки, така схема! Такі гравці вийшли на сцену – від місцевих авторитетів до великих мешканців столичних пагорбів. Звичайно, як може тягатися з такими монстрами жінка, за якою нікого немає? Яка просто затялася на меті і вірі: справедливість переможе! Так, справедливість перемагає – повільно, але остаточно. Знищення «ЛЖ» - етапна перемога кривди. Ні в кого не було досвіду протистояння таким комплексним злочинам. За своїми характеристиками це рейдерство. Якеми пережили, не схоже на класичне. Хоча класики жанру, його винахідники постаралися дуже – їх план здійснювався важко, але таки здійснювався. Коли я виявила, які люди були причетні до злочину проти «ЛЖ», стало зрозуміло, що «ЛЖ» - одна із сотень жертв, що там все поставлено на потік, що там ніхто ні перед чим не зупиниться. Зараз рейдерство триває тотально по країні. Тоді все тільки починалося. Нещасні махінатори. У якій постійній напрузі треба жити. І чорти у відпустку не відпускають. Он пан Чєботарьов вже тридцять років прикутий чи приписаний до пекельної машини. Як у нього дах ще не поїхав? Але ж хто тобі дозволить вистрибнути з в’язки. Злетить він – злетять усі, система обвалитьтся. От і тримаються купи. Там ніхто ні на кого скаргу в прокуратуру не напише. Бо в ході слідства «вийдеш сам на себе», жартує народ. Але смішного мало. Якби у цій історії не було крові і справжніх смертей, то можна було посміятися і сказати, що економічний невдаха був просто поглинутий економічним вдахою. Проте та машина була молотаркою для живих людей. Замахів було чимало. Найзухваліший – намагання вбити Желізка навесні 2010 року. Здавалося, ні, вони не переступлять межу. Переступлять. І зроблять стільки разів, скільки то треба для утримання на поверхні і для балансу системи. Бо їм є що втрачати. Бо то таке суче кубло, до якого наближатися небезпечно. Але ми в Україні в ньому живемо хронічно. В таких ось Нововолинськах і Києвах. Желізка немає. Думаю, його вороги зловтішаються. Сам Ігор, може, дивиться тепер з висоти небуття, і думає й бачить, де припустився помилки, де не тим людям повірив, не з тими уклав союз або відкинув допомогу тих, хто справді допоміг би. Я лише пробіглася по драмі. Смакувати деталі – сумно і неконструктивно. Хотіла просто висловити великий жаль, що не все складається так, як хочеш. Не завжди любов до міста принесе його взаємність. Не завжди грандіозні плани і надіїзбуваються. Не завжди вдається лишитися живим. Навіть тепер із цих міркувань безпеки інших людей (хто допомагав «ЛЖ» і мені особисто), я можу вголос подякувати лише Бідзюрі і Камишніковій. Не впевнена, що якщо назву інших друзів, які ризикували задля мене і «ЛЖ», то сприятиму їх становищу. Не накликати б на їх голови біди. От тільки ці двоє нічого і нікого, крім Бога і Совісті, не бояться. А за решту друзів я переживаю. Життя їх безцінне. Треба вижити, щоб таки побороти корупцію і злочин у масштабах міста і країни. А поки в пеклі треба ходити навшпиньки і говорити пошепки. Навіть такі гасла як Слава Україні! Правда таки переможе. Я не просто вірю. Знаю. І це єдині слова, які б я сказала сьогодні Желізку в день народження, якби він був живий. 16.03.2018 року Ірина Лузанчук, екс-директор Нововолинської філії ПП КТ «Львівська жінка», редактор газети «Нововолинськ»
Переглядів: 23 | Додав: Анатоль | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Меню сайту

Форма входу

Слухаємо

Пошук

Календар

«  Березень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

...

Погода в Нововолынске

Опитування