РЕПОРТАЖ  АРТИСТА ЗГОРІЛОГО ТЕАТРУ

Коли, 4 березня 2010 р., з національним  Прапором в руках і гаслом «Красти не можна!», я  легенькою ходою, прогулюючись сесійною залою, посеред, майже 500 людей підійшов до трибуни, на якій відзвітовувався В.Сапожніков, то тут таки він презентував мене присутнім, як місцевого екзота, трохи не марсіянина в екзилі. Це, мовляв, пан Бідзюра – артист погорілого театру. Що я з тих панів, котрі без штанів,  скромно промовчав.  Може деяка  нововолинська собака мене й не знає.

Започатковане зовсім недавно щорічне звітування мера перед  громадою Нововолинська, проходило в стилі «гіп-гіп ура!». Посеред присутніх, що на дві години  раніше, з благословення міської влади покинули працю, виднілись заступники міського голови, лікарі, освітянська верхівка, комунальники, місцеві і обласні депутати, директорат лояльного ешелону, правоохоронці, служителі нещасної Феміди… Простих і сірих, тих що добровільно саджають собі на карка п*явок, а потім  5 років гірко плачуть, намагаючись їх звідти віддерти, майже не було.

За день до того, пам*ятаючи сесію міськради 25.ХІІ.2009 р., відвідав начальника міської міліції, залишивши заяву. Проте, ззаду за мною, посадили здоровенного  поліцая з двома величезними зорями на погонах – чи то прапорщика, чи генерала муніципальної служби, видати керівника особистої охорони Віктора Борисовича. Він і зробив таки спробу перешкодити мені донести людям, що красти- гріх. Графіки, діаграми, порівняльні таблиці з вартістю комунальних тарифів у Ковелі, Володимирі і Луцьку, різниця – копійки (а то і дешевше, ніж у нас), опосередковані зарплати, коли один панич пожирає цілого когута, а двоє сіромах залишаються голодними, і котрі доводили, що кожен спожив по 1/3 смачної птиці… І все для того, щоби показати, який він наймит міського люду - вічний і беззмінний, і що  приморочена громада вимре без його нелюдської геніальності. А на великому кіноекрані, на тлі сірого громаддя колишнього совєцького        міськкому КПУ, росло собі вісім десятиметрових голубих ялинок, не здогадуючись навіть, що шість з них, незабаром, знищить чиясь зла і безпощадна рука. Про вовчі звичаї червоного Нововолинська, дещо пізніше.

Виконавши роль Азазелла (цапа-відбувайла), і щоб не слухати нахабної гидоти про місцеву Еуропу, та дивитись на фільтрацію заступником голови великої кількості письмових запитань громадян, (мікрофону ж бо в сесійній залі навмисне не встановили), вийшов. Вже дома, переглядаючи повний варіант відео про звіт, зауважив дивні речі. Наприклад, відповідь В. Сапожнікова на запитання голови ГО КР НРУ В. Мигаса про те, що міська рада не платить за опалення приміщення цієї організації, на відміну від інших, що «лежать» під ним, тільки тому, що її… не існує. Отак, одним розчерком, міський голова взяв і заборонив її (!), самостійно, без зняття з Державної реєстрації, відмінивши Статут і розпустивши членів найстарішого в Ново волинську українського об*єднання громадян. Манія величі? Це погано закінчується, як правило. Відповідаючи на запитання про свою та родичів приватну власність, Віктор Борисович перерахував земельні ділянки на річці З. Буг, на оз. Світязь, під гаражем. Все. Ох і голова!  Є й інші версії щодо цього. Проте, всьому свій час. Від свояків та їхнього майна, звітуючий відхрестився. Мовляв, питайте в них, я до цього не причетний. Правда? Так воно, схоже, і буде.

П*ючи воду, ніби з «бодуна», він намагався довести, що побудував Еуропу у відокремленому від України Нововолинську. Пізно, батечку. Потрібно було робити це в часи своїх багаточисельних попередніх каденцій, та використовувати кредит довіри громади. Без інтриганства, привласнення, доведення міської комуналки до ціпа, безробіття, бездуховності і безкультур*я, наркоманії,  СНІДу та дикої приватизації за безцінь по критерію особистої відданості.

Тепер про вовчі звичаї. Хтось, вже в котрий раз, (вперше – в 2005-му, коли вбивали депутата Є.Кліндухова) зважився на «мокруху». На власника ПП КТ «Львівська жінка» І. Желізка, днями, на 15-му Мікрорайоні, з 9-го поверху кинули величезний шматок товстого скла, який пробив наскрізь капот автомобіля. По щасливій випадковості ніхто не постраждав. Злочин розслідує міліція. Хочеться вірити, що на цей раз справа не буде спущена на гальмах під укіс, і винні, нарешті, будуть покарані. Хоча, є ще міська прокуратура…

Ніхто не  сказав про те, що всі знають:  продаж  іншим фірмам і організаціям дитячих дошкільних установ, в т.ч. недобудованих, знищену промисловість міста, вилучення і передачу приватним підприємцям  комунальної власності , цілодобову роботу деяких приватних магазинів, що торгують спиртним, привласнення багатьма депутатами міськради майна громади, неефективне використання бюджетних коштів, розпродаж землі та об*єктів, що належать міській общині в ВУКГ, та багато іншого. Ось  про  що потрібно було звітувати!

Пан голова, на зорі Незалежності України, перебуваючи в КПСС, сказав, що ніколи не стане під бандерівське знамено. Людина, котру нагородили всілякими урядовими і не урядовими відзнаками, церковними орденами різних конфесій, присвоїли звання підполковника української армії та полковника козацького війська (?), наукову ступінь тощо, так і не стала душею під самостійницьку Хоругву. А судилася з нововолинськими патріотами в 2005-му,  переслідуючи їх за українськість та іншодумство, відгороджуючись від народу турнікетами і шеренгами міліціонерів.

Я знаю, багатьох присутніх в сесійній залі влаштовує цей чолов*яга. Тих, що люблять вкрасти, взяти хабара, загальмувати розвиток української мови і культури, придушити волинський люд, підлизнути і «стукнути», вкусити і повалити в Державі конституційний лад. Ось тому і не було оцінки діяльності міського голови.  Заступники швиденько закрили збори. Як на мене, його робота оцінюється нижче рівня дна, метрів на десять в  Світязькому  озері, на березі котрого розміщений його маєток-дача. Так і дурять нас приходьки з племені орендарів земель на Східній Україні, відомі своєю національною приналежністю. Я знаю, в Нововолинську існує потужне лоббі п*ятої колони на користь таких осіб, і котрі попросять його вчетверте (чи вп*яте - збився з ліку), балотуватись на посаду першого наймита місцевої громади.

Радянська влада забрала в моїх дідів землю, реманент, худобу і коней, господарські споруди і продукти в 1933-му, залишивши здихати  від голоду з маленькими дітьми. А тепер я випрошую у «Великого Орендаря» 24 кв. м. під гаражем і 4 сотих  городу на Бузі, в той час, як  у нього, наша, не його земля, вже приватизована. (Зафіксовано документально.) То чи не настала пора повернути своє? Силою. Як колись більшовики. Бо всі ми є артистами згорілого театру, що називається  державою Україна.

                                                        07.03. 2010 р.     Анатолій Бідзюра, м. Нововолинськ