В березні місяці 2012 року Заступник  голови  Вищого спеціалізованого суду України Станіслав Міщенко поділився  міркуваннями з кореспондентом  «ЗіБ»  з питань адаптації нового КПК України.

Можна погодитися з думкою поважного посадовця судової влади, який сказав, що  незалежно від того, призначено професійного суддю вперше чи обрано безстроково, він зобов’язаний своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати й вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

А судження «… найголовніше, чого не вистачає вітчизняній Феміді, - це правосвідомості наших громадян, які ще не бачать у судах і суддях захисників своїх законних прав та інтересів »  - є дуже спірне і мало б пройти широку дискусію у суспільстві.  Причиною низького авторитету  українського суду посадовець бачить деструктивну роботу окремих посадових осіб та ЗМІ, які формують негативне ставлення до суду та суддів, при цьому все ж таки усвідомлює, що окремі судді, у свою чергу, принижують авторитет судової влади.

 Про тотальну недовіру до судової влади,  яка  зобов’язана перед державою   та суспільством,  формувати нашу правосвідомість, та повагу до законів держави,   через призму власної поваги до Конституції та законів, своїх рішень та судових процедур,  мабуть не говорить сьогодні  тільки  сліпий і лінивий.  Читач думаю погодиться, що «окремі судді»  не змогли б так низько опустити авторитет цілого корпусу судової влади України.

Що ж все таки є причиною цієї недовіри? Правосвідомість громадян, чи недоброчесність суддів складовою якої є   невиконання ними заповіту Т.Шевченка «якщо ми бачимо негідника і не показуємо на нього пальцем, то і ми є майже такими же негідниками »  (повість «Музикант»)?

Громадяни бачили і бачать в судах своїх захисників. Знають свої права, а також закони, які їх оберігають, але власна практика захисту цих прав в судах, спостереження за практикою роботи суддів, повагою їх до Конституції України, упередженим відношенням суддів до  учасників процесу  з різними  фінансовими можливостями та відношенням до влади, як пресом викривлює  та плющить  цю правосвідомість українців і в не найкращу сторону.

 Довго шукав словосполучення, яке могло б характеризувати процеси, що ведуть  до  падіння авторитету  судової влади в державі   і  нарешті в Національній  антикорупційній стратегії , введеної в дію Указом Президента України в жовтні 2011 року,   серед причин виникнення і поширення корупції в Україні  знайшов - недостатній рівень доброчесності  окремих осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування - перша причина виникнення і поширення корупції в Україні.

Ось якраз про доброчесність суддів і  хотілось  би  повести  мову.

Я не буду  приводити приклади суддів,  які  живуть  не    відповідно до задекларованих  доходів.  Це бачать громадяни де ці судді працюють і повірте, що для суддів першої  та апеляційної ланки  уникнути такого  контролю практично не можливо. Просто наша совкова ментальність позволяє лише перемити ці факти в себе на кухнях, та зробити вигляд, що  нас це не цікавить і не хвилює.

Я хотів би  звернути увагу  читачів на  професійну  діяльність суддів, та осіб, які,  за посадовими обов’язками,  повинні забезпечити цю доброчесність, контролювати  як суддя  працює над своєю доброчесністю, допомогти  судді, а  коли суддя  «валяє дурака», то позбавляти суспільство від його послуг.

14 березня 2006 року  суддя Луцького міськрайонного суду  Волинської області  Михайло  Квятковський  виніс іменем України   Вирок банді циган з 16 учасників, які під патронатом працівника прокуратури, шахрайством забирали житло у пенсіонерів та інвалідів обласного центру.

 На стор. 3 вироку один із кращих суддів області констатує, що потерпілий по справі Попов Ю.В., усвідомлюючи, що може залишитися без житла,  9 листопада 2003 року втік з банди циган, яка базувалася в м. Ківерці,  в м.Луцьк  та намагався звернутися в Луцький МВ УМВС України  із заявою про вчинення  відносно нього злочину , але злочинці знайшли його  в приміщенні Луцького МВ УМВС і знову відвезли його в банду , де повторно застосували до потерпілого фізичне насильство. 

Це було далеко не точне відтворення  суддею  тих подій, про які розказував  йому потерпілий .

Журналіст газети «Волинь» О.Нагорний, який був учасником того суду, та проводив  власне розслідування  в статті  «Полювання за квартирами»  під  рубрикою «Із залу суду» за 23 та 26  березня 2006 року про  епізод звернення потерпілого до міліції за захистом,   написав, що потерпілий    «За допомогою десь під ранок звернувся в міліцію. Йому  постовий міліціонер порадив прийти на прийом  о 9.00, дав навіть папірця з номером кабінету -38. Коли Юрій П. прийшов до Луцького міськвідділу внутрішніх справ , то там його вже чекав … Руслан  Чудік  (один із бандитів).  Схоже, що він мав тут знайомих, оскільки на його прохання вийшли капітан Березнюк та старший лейтенант Яремчук. Зайшли  в кабінет 34 (а не 38), де Яремчук мовив: «Треба їхати в Ківерці, там розберемося». Три бандити, Березнюк з Яремчуком  і скаржник поїхали «розбиратися». Міліціонери напрочуд швидко розібралися , з’ясували в хаті (банді) обстановку і відбули далі нести службу. Втікача цигани провчили стусанами за неслухняність  » .

 В цьому епізоді ми бачимо, як суддя змазує роль працівників правоохоронних органів  для того, щоб позбавити відповідальності їх керівників за участь їх підлеглих в бандитській діяльності. Суддя розуміє, що не могли рядові офіцери міського відділу так вчинити по своїй ініціативі , що за ними стоять люди в набагато більших погонах та з більшими можливостями. І як ми бачимо дальше,   він не виносить окремої ухвали ні на адресу  Управління УМВС, ні прокуратури, які повинні були порушити по цьому факту кримінальну справу, ні сам такої справи не порушує ?

Не дає він оцінки і невеликому колу нотаріусів, які були причетні до бандитських справ і  які бачили ці злочини, але не тільки не заявляли про них до відповідних органів, а самі наживалися на чужій біді.  Один із відомих нотаріусів міста на закриту камеру  тоді  сказав журналістам, що ви не знаєте з ким ви зв’язуєтеся, що і підтверджувало версію про високо посадових осіб правоохоронних органів.

Справа «циган»  пройшла апеляційне та касаційне оскарження і ніхто з  більш досвідчених суддів не задався питанням : чи доброчесно поступив суддя першої інстанції,  закривши очі на причини злочинів та не давши їм належної оцінки?

Рівно через два місяці в цьому ж  Луцькому МВ УМВС незаконно затримали  Ганну  Воробей ,  якій  тільки  но виповнилося 18 років.  ЇЇ три дня утримували  в одному із кабінетів міського відділу УМВС у Волинській області   прикутою до батареї та вибивали з неї покази про те, що вона ,  ще з трьома  особами,  скоїли розбій з пограбуванням та проникненням в житло «потерпілої». Так, як  били молоду українку українські міліціонери, мабуть фашисти не били наших жінок в роки минулої війни. За її спогадами,  то навіть працівник прокуратури бив її тоді по обличчю. Активно працювали з Ганною Воробей офіцери Володимир Генеровський та Олег Бекеша. Перший пізніше був підвищений в званні  та звільнився на пенсію, а проти О. Бекеші порушувалася кримінальна справа і під час суду на Рівненщині він був виправданий .

Батько Ганни Воробей  – паралізований інвалід армії. Мати сім’ю покинула. Ганна виховувалася в школі – інтернаті. В ці дні її батько  писав прокурору області Андрію Гілю  заяву, що його доньку намагаються відправити до тюрми, бо він не захотів віддати міліціонеру Юрію їхню квартиру. Перевіряла заяву інваліда, за доручанням прокурора області Андрія Гіля,  Служба безпеки України  у Волинській області, яка встановила, що «останній заяву на адресу прокуратури  не подавав і висловив побажання припинити подальший розгляд заяви від його імені» (повідомив про це прокуратуру в.о. начальник відділу «К» Остролуцький А.М.).   В цей момент злочин проти  трьох молодих  українців ще можна було попередити, але цього не сталося .

 Перший слідчий по справі Ганни - майор міліції  Ірина Петришина ,  провівши перші слідчі дії  та переконавшись, що версія про злочин не бездоганна, записала в протоколі допиту скаргу затриманої, що її б’ють і доповіла про свої  сумніви заступнику начальника - начальнику слідчого відділення  Олегу   Степанюку та ще одному  заступнику начальника міського відділу УМВС Віталію  Кулику. Лучанка Ірина Петришина зайняла чітку громадянську позицію, що позволило набагато пізніше закону  торжествувати.

Після цього її було відсторонено від  розслідування цієї справи, а саму справу  начальник слідчого управління УМВС у  Волинській області  п. Юрій Бистрицький  доручив слідчому  Віктору Шипу, який на той час вже перебував під слідством за скоєний кримінальний злочин та був відсторонений від посади заступника начальника слідчого відділу МВ УМВС  слідчим прокуратури області І. Касардою, який вів його справу  . Після закінчення слідства та осудження Ганни Воробей він був сам засуджений, потім підвищений в званні до майора та звільнений за власним бажанням.

Обманом, погрозами, шантажем  Ганну  Воробей примусили відмовитися від захисника. Обвинувальний вирок по її справі підписав прокурор міста Олексій Решетник.  Судив її  в тому ж 2006 році заступник голови Луцького міськрайонного суду Михайло  Кв`ятковський.

Суддя знав, що робилося в той час в міському відділі УМВС і разом з тим  погодився, щоб перед його «честю » змагалася 18 літня, малоосвічена, катована та обманута  молода українка без адвоката  з ситим,  з дипломом вищої освіти прокурором, який представляв інтереси нашої з вами держави???

 П. Кв`ятковський мав би поважати свою честь судді і посилаючись на практику Міжнародного суду,  повинен був зобов’язати прокуратуру та слідство надати Ганні Воробей адвоката. Бо це не її право, а імідж України -  Європейської правової держави.

       Та дослідивши докази фальшованої справи, яких не було в справі, прочитавши протоколи, в яких описувалося, що потерпілу б’ють, а брехня лізла з них, як вода ллється з дірявого сита,  послухавши голос  своєї «совісті - честі»,  та оцінивши свої переконання,  суддя  М. Квятковський  призначив молодій українці 5 років позбавлення волі.

       Апеляційний та Верховний суд України з таким вироком погодилися, бо  судді  Верховної судової влади нашої багатостраждальної України з матеріалів справи угледіли, що Ганна  Воробей під час судового процесу «активно захищалася»?  Вони і не усвідомили, що Ганна  Воробей ні разу не читала Конституцію України і не чула в своєму житті   про процесуально – кримінальний  та кримінальні кодекси, відповідно до яких її судили.

        Рішення судів по Ганні Воробей розв’язало руки фальсифікаторам справи. Вони ще з більшим натиском стали тягнути до тюрми,  оговорених під тортурами  засудженою   Воробей ,    І. Зеленяка та В. Репецького.  Луцький міськрайонний суд ухвалив тримати їх за гратами. Були пропозиції батькам викупити своїх дітей, про що писала журналіст газети «Віче» О. Мороз в статті «Скільки треба заплатити, щоб за гратами не сидіти?». Керівництво прокуратури і  УМВС на статтю не відреагували і відповіді не надали. Йшов психологічний та фізичний тиск на затриманих.

       Двічі  судді Луцького міськрайонного  суду Володимир Барчук ,  а пізніше Олег Клок  розглядали справу Ігоря Зеленяка  та  Віталія  Репецького  і виносили їм по сім років позбавлення волі. На переконання громадського правозахисного активу, який постійно  вів громадський контроль за цією справою,  причиною сліпоти суддів було те, що сам прокурор міста Олексій Решетник  приводив  «артистку - потерпілу»  до голови суду Віктора Остапука , який в розмові з мамою  Ігоря Зеленяка визнав, що з тієї зустрічі він виніс переконання, що потерпіла говорить не правду. Однак  ми бачимо, що  мабуть його близькі стосунки з прокурором міста ,  якимось  чином   вплинули на рішення  «незалежних»  суддів і тому вони, керуючись «своїми переконаннями»,  двічі призначали молодим українцям аж по 7 років позбавлення волі. При наших «незалежних суддях» похід прокурора міста до голови суду з  «потерпілою»  був не зрозумілим і виключно мабуть з «особистої поваги» прокурора до  «особи потерпілої».

  Під час інтерв’ю журналісту газети  «Відомості» В. Сидько «Якщо суд виправдає обвинувачених – на лаву підсудних сяде потерпіла за наклеп » опублікованому в №48 від листопада 2008 року, прокурор міста Олексій Решетник  заявив , що рішення апеляційного суду по справі «несправедливе і незаконне». За одну таку заяву громада мала б відправити прокурора у відставку. А голова міськрайонного  суду  Віктор Остапук в цьому інтерв’ю виразив свою позицію, що  «потерпіла – не наркоманка , не алкоголічка, при здоровому глузді,  скромна дівчина, працює в медичній установі», то як буцімто не повинна брехати. А те, що вона періодично міняла покази, впізнала людей, які не відповідали первинним її показам, вводила в оману слідство, то цього головний суддя міста не бачив та не чув. І категорично в кінці інтерв’ю заявив «не заперечую: «безпредели» бувають в правоохоронній системі, але не в даному випадку».

       Такий дует «головних сторожів»  прав людини  в  нашому місті мабуть насторожив апеляційний суд, бо він фактично підтверджував, що ніхто в справі розбиратися не буде, а доля молодих хлопців уже вирішена – 7 років тюрми за те, чого не робили. І тому апеляційний суд нашої області прийняв  мудре рішення – передати справу до Рожищанського  суду досвідченому судді  Сергію  Панасюку.

       Суддя Сергій Панасюк по новому  провів    все слідство по справі. З колонії визивали Ганну Воробей,  допитувалися свідки, експерти та всі причетні до справи. Суддя,  вказавши на протиріччя, розбіжності та неточності в справі, направляв справу на дорозслідування в Луцьку міську прокуратуру. Справа перевірялася комісією Генеральної прокуратури України, але ніхто не давав  оцінки грубій фальсифікації, ніхто не мав сміливості  прийняти відповідальне та законне рішення .

  І майже через  шість років,  в січні 2012 року по справі де 1 потерпіла, два епізоди, 4 підсудних  із яких один не встановлений,  суд прийняв рішення.

Судові рішення Рожищанського  суду  винесене  суддею Сергійом  Петровичом Панасюком та апеляційного суду Волинської області в складі головуючого Василя  Никифоровича Оксентюка та суддів Олександра Володимировича Матати і Галини Іванівни  Силка, які виправдали чесні імена молодих українців – законопослушних громадян  Ігоря Зеленяка та Віталія Репецького,  дають підстави для перегляду справи Ганни Воробей , яка не зломилася,  а мужньо боролася з несправедливістю, допомогла суду  встановити істину та відстояти Право людини на свободу та вільне життя.

Хто  ж пане Заступнику  голови  Вищого спеціалізованого суду України

повинен дати оцінку доброчесності  суддів:   В.Остапуку -  голові Луцького міськрайонного суду ,  М.Квятковському – його заступнику,  В.Барчуку – судді,  О.Клоку - судді  та іншим, які переглядали справу Г. Воробей і  читали протокол, що її б’ють, бачили, що перша інстанція розглядала її справу без адвоката ?

  Це одна справа, яку нам вдалося прослідкувати  від початку і до кінця  і зробити певні висновки, які ми можемо підтвердити рядом інших кримінальних, цивільних та адміністративних справ:

1.     Недоброчесність суддів  проявляється не тільки тоді, коли вони беруть хабарі за замовні справи, але тоді, коли вони не бачать і не реагують окремими ухвалами  на  не доброчесних суддів. Це називається синдром суддівської  цехової поруки – безвідповідальності. Ви пам’ятаєте позаминулі драматичні вибори Президента України. Верховний Суд  України встановив, що була фальсифікація виборів і відмінив їх результати. Чому судді  Верховного Суду України не порушили кримінальної справи проти фальсифікаторів та винних в фальсифікації виборів? Не хватило правосвідомості чи громадянської мужності ?. Те, що закон сьогодні втоптаний в бруд, це не вина громадян, а вина тих, хто зобов’язаний  за це відповідати.

2.     Призначення суддів по життєво приводить до втрати  частиною із них  почуття порядності,  людської гідності, власної відповідальності за правову державу та правову свідомість її громадян.  Постанови та ухвали для частини таких суддів пишуть їх помічники і не завжди вони їх читають.

3.     Низька правова свідомість суддів, які всілякими шляхами уникають нести відповідальність за вдосконалення законів держави. Вони бояться клопотань про звернення до Конституційного суду за тлумаченням законів аж до незаконної  відмові в захисті конституційних прав громадян.  Інтереси представника держави,  викладені в посадовій інструкції,   ставлять набагато вище  конституційних  прав  громадян.

4.      Частина суддів  не навчені, не вміють, бояться пояснити свою позицію стосовно своїх рішень, укриваються за голими фразами переписаними з  закону, або заяви.

5.     Низька особиста дисципліна частини  суддів та їх негативний приклад . Часто  судді запізнюються на роботу і  відбувається це на очах громадян.

6.      Громадські  об’єднання  суддів      не  завжди  демонструють високі  вимоги до суддів за порушення ними присяги  судді та низьку правову свідомість.

7.     Відсутні механізми відповідальності суддів. Повірте, якби не держава, а судді Верховного суду України  та судді першої, та апеляційної інстанції власними коштами розраховувалися  по справам  програним державою в Міжнародному суді,  то  за два - три роки  ми були б взірцем для Європи  височайшої правової свідомості  і з України кожен рік поступало б до європейського суду не тисячі, а одиниці справ, які мабуть там не мали б перспектив. Я вже не говорю про кримінальну відповідальність суддів за незаконні рішення. Не має політичної волі. Йдуть пусті балачки про судову реформу.

8.     Відсутні механізми виховання доброчесності суддів, контролю цієї доброчесності.  Приклад : Суддя Луцького міськрайонного суду  В.Савицька  судила справу за позовом жінки інваліда, яка виховує двох неповнолітніх дітей, про повернення від шахрайки батьківської хати. Справа подібна до приведеної вище – посягання на  житло. Суддя не задовольняє клопотання  потерпілої про повторне проведення незалежної  експертизи  підпису її батька, який зовсім не вмів писати, не бере до уваги покази свідків на користь потерпілої  і відмовляє сімї з дітьми на користь шахрайки. Апеляційний суд області віднісся до українки з дітьми справедливо: призначив нову незалежну експертизу поза межами області , уважно розглянув надані докази і змінив рішення судді Савицької на протилежне.  Про це писала газета «Волинь»  О.Нагорний   «Батьківську хату таки відвоювали для багатодітної сім’ї». Переконання громадянина з не викривленим почуттям людської порядності та людської гідності,  від по життєвого перебування на посаді судді,   після ознайомлення з такою позицією судді : суддя виконала прохання, близьких до шахрайки  або зацікавлених  людей – винесла  завідомо неправосудне рішення. Ряд громадських організацій на своєму форумі обговорили доброчесність судді і прийшли  рішення повідомити про це Голову Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя С. Ківалова.  Пів – року  він не  приймав  рішення  по нашій заяві.  Тільки на третє дуже різке звернення аж до Голови Верховної Ради України В.Литвина  п.КІВАЛОВ передав  нашу заяву з матеріалами до Вищої кваліфікаційної комісії суддів.  Двічі комісія  відмовляла в розгляді нашої заяви. Тільки після наполягань та обвинувачень в не доброчесності , комісія розглянула матеріали. Рішення колегії Вищої  кваліфікаційної комісії суддів заслуговує    дослідження  та певного усвідомлення з слідуючих  підстав.  Вища кваліфікаційна комісія чомусь термін перебування нашої заяви та матеріалів у Комітеті Верховної Ради України з питань правосуддя та  в  себе,  віднесла до загального терміну перебігу подій і  вказала, що минув рік під час якого суддя може нести відповідальність. Друге, що вивчивши рішення апеляційного суду по справі,  члени комісії  не побачили підстав для відповідальності судді. А чому тільки рішення?. Хіба члени комісії не знають, що низька правова культура та недостатня громадянська принциповість суддів, які навіть виносять законні рішення,  не зобов’язує їх  давати в рішеннях  оцінку  помилкам або недоброчесності  суддів нижчого рангу. І тому робити висновки тільки за рішенням вищестоящого суду, не дослідивши всі матеріали справи – це і є не доброчесність в виконанні обов’язку  по  вихованню  доброчесності  суддів. Другу заяву  стосовно цього ж судді комісія уперто не бачить, хоча  ми вже про це нагадали керівництву  комісії двічі.

        Отже можна зробити висновки, що низька правова свідомість громадян це ще не є головна проблема Української Феміди.

Найбільш важливіша та актуальніша – це  недостатня доброчесність та  правова свідомість певної частини суддівського корпусу Української  держави , а простіше:  хто ж як не судді повинні показувати приклад в виконанні Тарасового заповіту -  бачиш негідника – покажи на нього пальцем .  Тоді і свідомість громадян стане рости.

Голова Молодіжного об’єднання  «Волинська правозахисна група»

Микола  Нікітюк,  м.Луцьк, Волинь