НЕ МОЖУ НЕ ВІДРЕАГУВАТИ !

30.06.22 в ПК 17 год. відбулися ще одні громадські слухання про декомунізацію – дерусифікацію в Нововолинську. Проводила їх заступниця міського голови Вікторія Скриннік. Новиною цих слухань було те, що в режимі он-лайн за спиною Вікторії Скриннік на великому екрані коментувала дискусію в залі представниця Інституту Національної пам’яті в Луцьку Леся Бондарук. Іноді це йшло на користь дискусії. В залі зібралось кілька десятків людей, як і очікувалось, були серед них варяги, тобто немешканці міста. Одні доказували, що мозаїчне панно потрібно зберегти, як пам'ять про соціалістичну культуру, хоч і не знали, хто розміщений на панно. При цьому дехто не уявляв, яким воно  було у первісному вигляді. Серед присутніх був і головний покращувач мозаїчного панно Володимир Рожелюк. Інші доказували, що радянська влада привнесла багато в розвиток соцкультури у місті. Ще одні не вірили, що в плані розвитку соцкультури не було ніяких планів спорудження культових споруд. Саме цей останній мотив застав мене ще раз взятися за цю тему.

         Подання в квітні 2013 р. на сесію м/р про присвоєння звання «Почесний громадянин м. Нововолинська» М. Меркулову і М. Лєйкіну спонукало мене висвітлити «позакадрову» сторону діяльності цих «будівників комунізму» і їм подібних в кінці 50-х і на початку 60-х оо минулого століття – в період войовничого атеїзму. Місто, яке народилося при Сталіні, несло на собі ознаки декрету Сталіна: «До 1 травня 1937 р ім’я Бога повинно бути забутим на території СССР». Політичний опонент Сталіна – Микита Хрущов пішов ще далі – «останнього священника ми будемо показувати в музеї». В газетних публікаціях тих років м. Нововолинськ показувалось «молодим соціалістичним містом», яке у 1980 р. мало стати  «містом комуністичним». Мешканці нашого міста старшого покоління пам’ятають, що стояло на місці Свято – Духівського Собору – величезний зварний потворний серп і молот.

         Покійний нині дяк Свято-Покровської церкви стверджував, що у згорілому в 60-хр. приміщенні міського будинку культури на горищі було пограбоване церковне майно з церков Прибужжя і що будинок культури був спалений спеціально, щоб приховати сліди злочинів.

         Виявилось, що нема у місті установи, яка могла б вказати точну дати пожежі. У платній архівній довідці з Державного архіву Волинської області (ДАВО) стверджується, що це відбулося 21.05.1968 р.

Нововолинський хронікер Степан Борисюк стверджує, що до 1963 р. це був драматичний театр, який за наказом тодішнього міністра культури Катерини Фурцевої був перепрофільований у будинок культури. По інтернету вдалося вияснити, що останнім режисером цього театру  був Еділ Михайлович Ольшевський, який у 2014 р. був ще живий.

30 вересня 2014 р. відбулася телефонна розмова з ним :

• Ви підтверджуєте, що на горищі театру було церковне майно?
• Так. Не тільки на горищі, але і у підвалі.
• Хто «постачав» в театр майно?
• Переважно Степан Васильович Єфремов (Пізніше він помер у день демонтажу пам’ятника Леніну)
• Хто йому допомагав?
• Комсомольські керівники тих років. (Дивись книгу С. Борисюка «Нововолинські бувальщини»)
• Ви можете підтвердити думку багатьох старожилів міста, що театр був підпалений спеціально, щоб приховати сліди злочинів?
• Ні, я цього підтвердити не можу,  Тому що я працював у ньому до 1963 р., а театр (пізніше будинок культури) згорів на кілька років пізніше.
• Розповідь про Еділа Михайловича варто хоч коротко продовжити. Його батько, пітерський робітник, «брав» разом з більшовиками Зимовий. Будучи переконаним більшовиком, він «сконструював» для сина первістка ім’я – Еділ – абревіатура від слів «это дитя имени Ленина» 83-річна Олена Степанівна Слюсарук (нині покійна) пригадувала, що один раз  привезли якесь церковне майно з Будятичівської церкви, і вони спалювали його у котельні.

Був ще один пункт, куди звозилося майно церков з Іваничівського району – це склад «ВВ» (взрывчатые вещества) за четвертою шахтою. Про це згадує останній завідуючий складом Петро Маркіянович Пастернак. Нині там реабілітаційний центр ХВЄ.

Чи могли бути причетними до цих церковних пограбувань М. Меркулов і М. Лейкін? У мене наразі немає прямих доказів, але враховуючи їх діяльність вже у пізніших 80-90 рр. минулого століття – їхня причетність є дуже можливою.

         Нині місту 74 роки. Не буду перераховувати всі катаклізми, що пронеслись над Україною і над Нововолинськом після смерті Сталіна і розпаду Радянського Союзу. Найтяжчим випробовуванням для України стала нинішня війна з РФією.

Міська влада до цього часу не може справитись до кінця з декомунізацією – дерусифікацією міста. Тішить те, що на зорі становлення міста його назвали Нововолинськом, а не якимось Комсомольськом. Тому не маємо проблем, як львів’яни з їхнім Червоноградом.

         В кінці громадських слухань В. Скриннік оголосила – це проміжні слухання. Впровадження слухань відбудеться рішенням міської ради після закінчення війни з росією.

Зосим Колбун, першорухівець, краєзнавець

04.07.2022 року