До 23 серпня 2011 року. Роковина, із моменту, як кабельне телебачення під цим брендом «наказало довго жити». У результаті, як вбачається, рейдерського захоплення цього місцевого мас-медійного підприємства. Ювілей. Без фанфарів і фейєрверків, без віншувань у комунальній газеті «Наше місто». Без пиятик, (а може, і були – «за упокій»?), без грамот, нагород і премій. Навпаки, до цих пір, працівникам КТ «ЛЖ»  боргують зарплату за кілька місяців. У їхніх трудових книжках немає записів про звільнення. Та і самих книжок нема. Вони, нібито, і далі працюють, ось вже рік. Навіть,  після силової ліквідації цього ЗМІ.  Можливо, виконуються нарахування зарплати, лікарняних і оплата чергових відпусток, вислуги і преміальні, тринадцята зарплата… Навічно у списках. Як  полеглі на полі бою солдати. Як підпільники і повстанці у 2-гу Світову, у криївках. Як робінзони зі розтрощеного хвилями урагану корабля на безлюдному острові. Безправні, мовби євреї у варшавському гетто. Ніби навіки загублені у глибинах космосу астронавти. Як заручники нинішньої владної системи…  Нікому до них немає справи. Як вони виживають? Хто кормить їхніх дітей, одягає, взуває, вчить? Чому таке можливо у самостійній, і схоже, умовно демократичній Україні? Чому у цю ситуацію не втрутилась місцева влада, яка декларувала чесність і прозорість своїх дій і обіцяла перед виборами почути кожного?… Де були під час цих знаменитих, сумнозвісних і водночас трагічних подій, (замах на вбивство – 17 ножових ран, нанесених власнику «ЛЖ» Ігорю Желізку) міські депутати, окрім МО ВО «Свобода»?  Чому не була скликана позачергова і надзвичайна сесія міськради?  І як вбачається, поставлена на контроль головою ВОДА Б.Клімчуком, ще 21.06.2010 року на персональному прийомі, резонансна справа по знищенню КТ «Львівська жінка» та замаху на вбивство її власника, тихо сконала у таємничих глибинах велетенської споруди на Київській площі. Принаймні, ніхто ніколи не чув, хоч про якісь дії облдержадміністрації у цьому напрямку. Глухар. Могила. Чорна товща підсуконних океанів чиновницької сваволі,  не контрольована і неміряна ніким.

         Окрім цього, у місті Нововолинську сталася іще одна знакова подія, якої майже ніхто не помітив. Вчора із нього виїхала у невідомому напрямку цивільна дружина власника КТ «ЛЖ», журналіст від Бога, Ірина Лузанчук зі своїм восьмирічним сином. Яка балотувалася, два роки тому, на міського голову.  Вона ж, виконавчий директор знищеної «ЛЖ», редактор і засновник опозиційної до місцевого владного режиму газети «Нововолинськ». На І.Лузанчук у міській прокуратурі було заведено дві кримінальні справи. Постійне смикання правоохоронців, допити на поліграфі, злидні, виживання у нелюдських створених штучно умовах, боротьба, стреси, постійна нервова напруга, конфлікти і спровоковані навмисне скандали…   Після втрати роботи, внаслідок відомих всім подій, не маючи змоги трудовлаштуватись, жила із дитиною у занедбаній хатині, на хуторі між Нововолинськом і с.Бужанка. Обробляла город, вирощувала овочі. Жила із землі і саду. Редагувала журнал «Регіон бандерівський», маючи із цього сяку-таку  копійку. Так і виживала. Потім припинилось і це. Роботу відібрали.

Дякуємо тобі, Ірино Володимирівно, що ти у нас була. Хай Господь пошле тобі щастя, правду і матеріальний достаток, яких ти у нас відшукати так і  не змогла. Це було,  абсолютно нереально…

01.10.2012 р.                           Анатолій Бідзюра, журналіст газети «Нововолинськ»