Знову тримаю в руках те, що називалось колись людським обличчям. Ногою, раменом… Боюсь?   Ні. Відчуваю, тільки, у кінчиках пальців дивний щем.

Я знову на княжому городищі у Володимирі-Волинському. (див. фото) Рештки людей замордованих НКВД СССР в період 1939-41 рр., як і раніше, зберігаються у напівзруйнованій тюремній, а потім туберкульозного диспансеру, кухні у чорних і зелених пакетах для сміття. Чи проводилась криміналістична експертиза причин смерті та ідентифікація вбитих? Не знаю.

У розкопі, недавні зливи оголили то тут, то там продірявлені черепи з вибитими зубами та переламаними кістками щелеп і носів. Проникаю у саме приміщення, збудоване ще за царських часів, в 1912 р., під тюрму. І яке використовувалось за прямим призначенням поляками, а потім НКВД. Згодом німцями, а після окупації в 1944-му радянськими військами,  знову НКВД, до 1954 року.  Після чого тюрму перемістили в Ковель, і так-сяк замівши сліди злочинів, приміщення передали обласній лікарні, під протитуберкульозний диспансер. Під склепіннями схожих на каземати камер стоїть моторошна тиша. Навіть пташок, через зяючі отвори вікон, не чути. Запустіння і уламки, проте, ніби через вату у підсвідомість проникають страшні крики скатованих садистами людей…

Ходжу по хатах, що приліпилися до валів городища. Розпитую літніх людей, збираю по крихтах спомини, які можуть зникнути незабаром.

Леонід Васильович: Я з Бегети, приміського села. Моя мама теж, нагодувавши «перевертнів» (переодягнутих у форму УПА, НКВДстів), сьорбнула тюремної баланди. І тільки завдячуючи дев»ятьом малолітнім дітям, і татові, що воював на фронті, була звільнена. Після війни, у 40-50-х роках, у Володимир-Волинську тюрму кидали багатьох – бандерівців, співчуваючих, заможних селян, відмовників від вступу в колгоспи та від державних позик і тих, хто скоса подивився, інтелігентів і колишніх польських вояків...  Розстрілювали і мордували, вивозили в Сибір – в табори та заслання. Бреше, хто каже, що після війни не вбивали західняків! Вивозили у тундру десятками тисяч по рознарядці, точно знаю. Вивезли б усіх, та телятників-вагонів не вистачало.

Пам»ятаю, як у 1947-му, тоді мені було 11 р., на ешафотах, на території нинішньої автостанції у Володимирі з тиждень розгойдувались вітром троє вояків УПА повішених НКВД. Круки викльовували їм очі, їли плоть… При німцях такого не згадаю. Це була робота 90-го прикордонного загону, 87 стрілецької дивізії НКВД. Ось тільки, на меморіалі, на центральному майдані Володимира, цієї абревіатури з чотирьох літер, чомусь немає. Це карателі - гірше есесівців, бо організували геноцид українського народу.

Микола Потапович, витираючи спрацьованою рукою скупі сльози:

Так, 90-й Прикордонний загін НКВД натворив нам багато біди.

Вали городища були обгороджені колючим дротом. Вдень і вночі, до війни і після, звідти лунали людські крики, від яких холонула кров. А випещені офіцери НКВД в шерстяній формі – синіх галіфе і гімнастерках хакі, з охороною і своїми курвами дефілювали по центру міста.

Вбитих з території городища вивозили дуже рідко, загрібаючи там-таки – боялись відплатних акцій УПА, яка була дуже активною в ті роки. Міщани та мешканці навколишніх сіл, з першого погляду могли безпомилково відрізнити «перевертнів» з НКВД від правдивих солдатів УПА. Останні не робили шкоди. Не грабували, не упивалися брагою, без дозволу не лізли в піч по їжу, чи під спідниці жінкам, не забирали сала і припасів, не вербували в агенти. А ще по говірці. Дуже рідко хто з них говорив місцевим діалектом. Люди таких дуже боялись і намагалися втекти при найменшій можливості. Не часто це вдавалось. Сибір був не найстрашнішою участю.

Я можу вам показати ще два масові поховання тих часів. Перше – в районі водонапірної вежі і друге – під стінами кафе. Господар якого, нещодавно, розширюючи приміщення і ведучи земляні роботи наткнувся на безліч людських решток, що лежали штабелями, ніби дрова, одні на одних з переламаними кісками і пробитими черепами. Судячи зі вцілілих речей – польські і українські офіцери. Закопав він назад тих бідолах, а роботи припинив. Я скажу вам, що таких поховань радянської доби  у княжому Влодимирі – безліч, де не копни.

Ось вам лишень дві коротенькі розповіді очевидців про встановлення радянського колгоспного раю в Україні. Як воно було насправді. Героїкою УПА, як і козаччини на Волині, влада перейматися не бажає. Воно їй ні до чого. Правлять нами нащадки комуни, НКВД і комсомольці, безбожно крадучи все підряд. Безкінечні російські серіали «про общую побєду і красноє знамя», роблять у свідомості людей свою чорну справу. Ще трохи, і втратимо рідну мову. Епіцентр українськості змістився з Центру держави в Галичину і Волинь, чого не було ніколи. На батьківщині Тараса Шевченка люди говорять жахливою сумішшю з українських і російських слів. В умовно українських школах на Сході, предмети дітям вчителі викладають російською бо не вміють говорити по своєму. Ще трохи, і у нас почнуть забирати територію, яку Господь виділив для проживання нам і нащадкам. Під жовто-синіми нашими Прапорами і древнім гербом – Тризубом, що були символами бандерівської і козацької слави, вгніздилися чужинці і яничари, які хочуть так жити, віки-вічні.

Не піддаваймося, любі і хороші мої земляки. Не біймося і не брешімо один одному. Ми – народ! Древній і могутній, старіший від єгипетського. Будьмо твердими. І хай не одурманять нас оковита і наркота. Ми не вимремо, коли нас виженуть з копійчаної роботи. Ось на чому нас і ловлять чужинці. Це ми не за своїх дітей боїмось – за себе. Страх – інфекційна хвороба. Виліковується просто: перестаньмо полохати самих себе. Боятись – смертний гріх! Пам»ять зобов»язує.

Нові фото череповища з княжого городища у В.Волинському, додаю.

08.07. 2011 р.                        Анатолій Бідзюра  Нововолинськ, Волинь, Україна