Головна » 2015 » Грудень » 21 » ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!
|
| У добротно написаній публікації Лесі Ганжі «Грибовиця не хоче московського патріархату», (сайт НВІП, 17 грудня 2015 року) невеличке інтерв’ю дав мешканець села Ярослав Ворона. Репресований у 5 років від роду, разом зі своїми батьками і родичами. До цих пір не реабілітованими.
У мене є архівна копія виписки зі протоколу «особого совещания» при КГБ СССР від 8 липня 1950 року, що стосується саме родини Ворон із села Грибовиця. Де тепер діє Московський Патріархат, і до якого без сумніву належить УПЦ, що веде «бої» із людьми села проти повернення їхнього храму у лоно українського по духу, а не лукавій вивісці, Київського Патріархату.
Саме тоді, із 1944 по 1955 рік, у сусідньому селі Будятичі дислокувалось Управління 4-ї прикордонної застави, 90-го Володимир-Волинського загону ПВ НКВД СССР. Для захисту партійного та господарського активу вугільних копалень на території сіл Русовичі і Будятичі, будівництво яких вже розпочалось. Тут і постав Нововолинськ.
Бійці застави по наказу своїх командирів, як і пишуть архівні документи, займалися чорними справами по ліквідації «бандформирований ОУН-УПА», котрі активно діяли на Іваничівщині і Володимирщині та репресіями щодо членів їхніх родин – «врагов народа». Це були «перевертні», які вночі переодягались у однострої Української Повстанської Армії і діючи під покровом темряви палили й грабували навколишні села. Вбивали чоловіків і ґвалтували жінок… У навмисно конфіскованих у сільських «кулаков» двох будинках-катівнях, де тепер ВПУ № 1, піддавали тортурам українських патріотів і співчуваючих їм. Яких потім фізично ліквідовували. Саме тоді і були відібрані у церковних громад Грибовиці та Будятич православні храми та передані, разом із парафіянами, до Московського Патріархату. Скажу те що думаю і знаю. Московська церква була принесена до нас на штиках Червоної армії у вересні 1939 року. До «золотого вересня», православні віряни Волині належали до Української Автокефальної Православної Церкви, яка діяла на той час у Польщі. І була цілком канонічною – визнаною Вселенським Патріархом. Польська влада, добре знаючи вдачу москалів-комуністів, відносилася до православних цілком лояльно.
Прийшлий «другий совєт» швидко навів лад у релігійному житті «неправильних» православних прихожан-західняків: із храмових Богослужінь одразу ж зникла українська мова, припинилася перекладацька та видавнича діяльність. Парафіяльні школи «робітничо-селянська» влада закрила. У загальних закладах освіти припинилося вивчення «Закону Божого». Замість нього було запроваджено інтенсивну антирелігійну пропаганду.
На місцеві православні парафії та священиків було накладено непосильні побори у вигляді різноманітних податків. Церкви та монастирі закривалися. Розпочалися арешти духовенства, громадсько-церковних діячів та членів їхніх родин, зокрема тих, що за Польщі відзначилися патріотичною працею на царині освіти та духовного відродження рідного народу. Багатьох із них, разом із неповнолітніми дітьми, було вивезено у північні райони СРСР, а їхнє майно і земля конфісковані. Широкого поширення набули такі ганебні явища, як «стукачівщина» і доноси. Чого раніше ніколи не було посеред корінного етносу Волині. Розпочалося засилля різноманітних паразитів - лекторів, уповноважених по заготівлях, збору урожаю та оранці, парторгів, комсоргів, інструкторів КПСС і ВЛКСМ, піонервожатих, пропагандистів, політінформаторів тощо.
Із початком німецької окупації у 1941 році, Московський патріархат майже повністю втратив свій вплив на наших теренах. Православні українці Волині, в умовах відносної свободи, почали відроджувати УАПЦ, яка твердо стояла на українських позиціях. Проте, німців, як і росіян, лякала перспектива єдиної національної Церкви - гаранта українського державотворення.
До української Церкви окупанти ставилися насторожено, а часами й відверто вороже, ведучи таємний нагляд. Але, релігійне життя інтенсивно відроджувалось. Відкривалися монастирі і храми, поновлювалися видання українських часописів. Прихожанам повертали землі, реманент, худобу, коней, житлові та сільськогосподарські будівлі, техніку тощо, конфісковані радянською владою у «врагов народа» і передані колгоспам. Після «визволення» від хліба і сала та повернення у 1944 році радянської загарбницької адміністрації, Московська Патріархія насильно приєднала до себе усі православні парафії окупованих територій. Був створений Український Екзархат, що підпорядковувався Священному Синоду РПЦ. Радянська влада знову почала закривати храми і монастирі. У 1946 році була ліквідована УГКЦ. Священики і релігійне життя прихожан опинилося під ковпаком КГБ, міліції та партійних органів. Прихожани, парохи та їхні родини висилалися до віддалених районів Сибіру десятками тисяч. Деякі із них, переходили у підпілля. У центральних, східних та південних регіонах Україні знову настав новий, штучно створений радянською владою, голодомор. І тільки завдяки збройній боротьбі ОУН-УПА, яку підтримували мешканці та патріотично налаштоване українське духовенство, голодна смерть не прийшла на Волинь.
Посилилися тенденції, щодо вербування населення у агенти КГБ та лави позаштатних його інформаторів. У тім числі й діючих священиків Московського Патріархату. Які змушені були, порушуючи таїну сповіді, доносити на прихожан. Дехто, як мені стало відомо не так і давно, записували сповіді вірян на диктофон із подальшею передачею інформації районним та обласним управлінням КГБ. Були запроваджені письмові церковні звіти стосовно кількості охрещених і повінчаних, похованих і висповіданих прихожан. Деякі із священиків, що доносили у репресивні органи, й дотепер посеред нас…
Наслідки комуністичної окупації ми пожинаємо і донині. Що стосується справи репресованого Ярослава Ворони, а також із деяких інших, відомих мені документів із КГБістських архівів, у тім числі й моєї родини, скажу: більшої жорстокості та цинізму, нахабства і підлості годі й віднайти.
Висилати у райони крайньої Півночі Росії невинних людей тільки за те, що вони працювали на своїй землі, і у них не просихала сорочка від поту чи за щиру віру у Бога, конфіскувавши перед тим їхнє майно і землю, згодіться, можуть тільки психічно ненормальні люди чи садисти.
Те ж саме, один до одного, повторюється нині і у окупованих Криму та Донбасі: закриваються православні храми Київського Патріархату, Української Греко-Католицької Церкви та протестантських конфесій. Священиків та парафіян переслідують і ув’язнюють, а їхні оселі палять. Нерідко і вбивають.
Ось тому, там і стоять на смерть наші герої-солдати ЗСУ – щоби не допустити скомунізовану та дику орду на велику Україну.
Особисто я вважаю: 1. Російська Церква в Україні, яка називає себе Українською Православною лукавить, і є окупаційною по сутності; 2. Всі церкви захоплені нею із приходом в Україну червоного окупанта, потрібно повернути українським релігійним громадам. Інакше вони повернуть їх силою; 3. Богослужіння у православних храмах УПЦ МП в Україні, збудованих за гроші українських громадян, потрібно переводити на національну мову, як і рекомендується у «Діях апостолів». 4. Всі захоплені храми, поступово, передавати у Київський Патріархат, Українській Греко-Католицькій чи Українській Автокефальній Православній Церквам; Скажіть, яке відношення має Московський Патріархат до Низкиницького храму, Зимнівського монастиря, Почаївської чи Києво-Печерської лавр та інших святинь українського народу?
Це потрібно робити обов’язково. Пояснюючи людям зміст «Канонів, або Книги правил». Доводячи до відома прихожан Правила 17 та 38, IV і VI Вселенських Соборів про створення окремих Соборних національних Церков у випадку здобуття тими чи іншими народами, статусу суверенних держав. Якщо ми справді хочемо звільнитися від внутрішньої – «5-ї колони» і зовнішньої – «старшого брата», багатовікової окупації наших тіл, душ і територій. Давно пора. Отож бо, не гаймося.
20.12.2015 року
Анатоль Бідзюра, голова ГО Україна + Польща», журналіст. Нововолинськ
|
|
Переглядів: 395 |
Додав: Анатоль
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
Меню сайту
Слухаємо
Опитування
|
