Надіюсь, Господи ,що я іще не в санях,

Котрі готові мчати в далечінь.

Затримай тризну, хай не гряде в риданнях,

Не б”є копитом, нетерпляче, сивий кінь.

На перший поклик я одразу ж кину,

Світ,  де панують злоба, алкоголь і мат.

Та більше всього мені шкода Україну.

Хто надоумить онучаток-пташенят?

Хто знищить містику безбожжя і сваволі?

Гротеск відьмацьких кубел в чудернацькій млі,

Хто визволить народ мій із неволі?

Від окупантів на моїй землі!

Ми в темряві. І мати наша плаче.

Вже двадцять літ навпомацки ідем.

Хай Бог боронить! І проблиску не бачим,

У горілчаному тумані,  день за днем.

А навкруги,  в червоних шароварах,

У вишиванках наших – феодальна знать!

З мішками грошей, наче люта кара,

В спокусу вводить потойбічна рать:

«Ви поклоніться нам, трудяги-українці,

Покірно нахиліть своє чоло.

Ми хижаки, а ви – слухняні вівці,

Ви й далі спіть, і хай панує зло !»

Прокиньтеся зневажені й голодні,

І спраглі правди прокидайтесь теж.

Настав наш час! Закінчилось сьогодні

Терпіння наше, що не мало меж!

Не прагнув я ні розкошів, ні слави.

І кодло холуїв навколо не збирав.

За те,  що славили - наліво і направо,

Майна  не крав і їм не роздавав.

Після того, як прийде час останній,

Я проросту пахучим чебрецем.

Серпанком стану,  сливовим цвітом раннім,

На Україну випаду дощем.

Насмілюся я,  Господи,  у Тебе.

Просити в борг.  Щоби мені послав

З десяток літ. Ну,  до зарізу треба,

Щоб кінь з саньми у стайні постояв.