Попередньо записавшись, за день до того, на прийом до обласного прокурора А.І. Гіля під № 2, і добре пам»ятаючи, як минулого разу бувши першим в списку, а ставши ніяким, викресленим зовсім, поспішив у палац законності і права - у перероблену із ліквідованого дитячого садочка № 9, міську прокуратуру. У Нововолинську це не дивина. Наприклад, Податкова інспекція, автошкола, міський суд, частково електромеханічний коледж, міський центр зайнятості тощо, знаходяться у відібраних у малечі дитячих дошкільних установах. Відібрали, також, одну із шкіл. Продали недобудований садочок…

І що найцікавіше: без громадських слухань,  зборів чи референдумів територіальної громади міста, у форматі «віддамо - не віддамо», або «що матимемо за це?», із земельними ділянками, основними і допоміжними господарскими спорудами, збудованими за гіркі гроші шахтарів, ще за Радянської влади, які чужий дядько роздарував «своїм», жнучи, де не сіяв.  І як виявилося, з точним прицілом, у плані майбутніх індульгенцій від правоохоронних і фіскальних міських органів за беззаконні діяння на царині розкрадання міської комунальної власності та землі…

Ідучи на чергову зустріч з людиною, що поставлена законом на захист мене і вас, десь там, у підсвідомості, плекав надію, що можливо, з недавньою зміною влади, щось, та змінилося у цьому  наглядовому відомстві. Забігаючи наперед, скажу: абсолютно нічого, стало ще гірше, аніж було.

Ступивши на вилизане подвір»я міськпрокуратури, був знову вражений - як і раніше, на «конторі» (назвати інакше це відомство не можу), не дивлячись на резонансну критику, Державного прапора не було. Правда, з»явилась вивіска. Не було і розпорядку робочого дня прокуратури, як і письмового стола для написання заяв, скарг і звернень, прохачами. Людей було небагато. І не через залізну завісу, поставлену прокурорами організованій злочинності, а скоріше навпаки – їм вже ніхто не довіряє, на моє особисте переконання. Зате в кабінеті міського прокурора, де приймав громадян Андрій Іванович, був повний комплект чиновників. Навіть, дві журналістки, як вбачається, з провладних мас-медіа, котрі вели відео і фотозйомку, фіксуючи на цифрові камери еталони справедливості для майбутніх поколінь. Проте, пан  обласний прокурор, дозволу на моє увіковічення його обличчя та присутніх, не надав, грубо порушивши при цьому «Закон України про пресу» Ст.26, п.п. 1,2,3,4,5,6,7,8   Думаєте, він цього не знав? А ще, ст. 171 Кримінального кодексу України, як це не печально звучить.

Побачивши в приміщенні першого заступника міського голови - секретаря міськради В. Рожелюка, як вмів, виразив протест. На що отримав відповідь, що він теж був запрошений. Запрошений на що?

Дозвольте, але це пахне корупцією. Інша справа – нач. міліції,  нач. СБУ, або скажімо, навіть суддя, чи будь хто з юристів. Незалежна преса, кінець кінцем, якої, як чорт хреста бояться прокурори.

Передавши заяву від Є. Кліндухова, який не зміг прийти, де йшлося про замах на його життя, як депутата міськради, і кримінальну справу про що, ось вже шостий рік ялозить міська прокуратура, і яку (заяву), обласний прокурор тут же скерував  міському, зовсім не беручи до уваги мої заперечення. Відповідь скаржнику, таким чином, буде давати той, на кого скаржаться. Як вам?

Віддавши пакет звернень від свого імені, побачив за відчиненими дверима сусідньої кімнати, щось схоже на, гм,  накритий стіл… може. Цікаво, чи зафіксували цей натюрморт дві журналістки? Чи їм, як і мені, привиділося. Я ж, папараці, звісно, був тут небажаною особою. Побажавши, від щирого серця, Нововолинському прокурору О.Сліпчуку, підвищення по службі, та подальшої успішної служби  не в нашому місті, бо його відписки і не реагування на посадову недбалість місцевих чиновників всім остогидли ( на що А. Гіль порадив мені не втручатись у кадрову політику Волинської прокуратури ), вийшов.

         У приймальному передпокої мене очікувала ще одна несподіванка. Виявляється, згідно Інструкції, затвердженої Генеральним прокурором України О. Меведьком, ані фізичні, ані юридичні особи не мають права подавати заяви, скарги і  звернення до прокурорів, безпосередньо, секретаркам, а зобов»язані надсилати ці документи поштою, або вкидати до спеціальних скриньок, закріплених при вході в будинки прокуратур. Нате вам, бабусю, Юріїв день!

                   Розкривши Конституцію України, що має норму прямої дії, як відомо, розділ ІІ, ст.40, читаємо: «Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто       (!) - виділено мною – А.Б.) звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов»язані…» і далі по тексту. Чуєте, паничі прокурори, я бажаю «особисто»! І мене не цікавлять ваші криві інструкції та дебільні закони, що ви написали під себе, для максимального полегшенння свого, і так не каторжного,  життя. Конституція не передбачає ніяких скриньок і цеберок, ящиків та куфрів, а якщо це вам дозволено – то доведіть. Окрім цього, там же, ст.22, п. 2 : «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасованими». А пункт 3, ст.22 говорить, що не допускається звуження  змісту існуючих прав і свобод. Це означає, що при відмові прийняти, особисто, заяву чи звернення, і послати мене   до… тамбура, де на стіні ви пришпилили скриньку, я зможу подати на прокуратуру до суду,  в т.ч. Європейського.

Ніколи не писав за гроші, як більшість моїх колег, що бояться втратити зарплатню чи роботу. Хоча, пропозицій вистачало. Остання – написати замовну статтю про отримання міським головою В. Сапожніковим, нібито, хабаря на суму 100 000 доларів за земельну ділянку. Я не продаюсь. І не опускаюсь до банального оббріхування. Навіть, своїх давніх противників, Андрію Івановичу Гіль. На відміну від декого. Брехня, для яких, і розкіш -  стали способом життя.  Momento mori! (лат.)  Пам”ятай про смерть! А ви?

16.06. 2010 р.                                               Анатолій Бідзюра. м. Нововолинськ

                                                                  журналіст