|
Хай великодушно вибачить мені читач: у цій
публікації знову фігурую я. Незручно, соромно, неетично і непорядно, проте
факти річ вперта. Каюсь.
18
квітня 2011 р. отримавши редакційне завдання від директора КТ «Львівська жінка»
Ірини Лузанчук, вирушив на шахту № 9 «Нововолинська» щоб підтвердити чи
спростувати чутки про наругу над пам»ятником В.І. Лєніну. А якщо вони правдиві,
то задокументувати цей факт для історії на відеокамеру. Я і товариш зранку
відбули на вугільну копальню, що знаходиться на відстані 4-х кілометрів від
Нововолинська. Плітки виявились правдою. Обличчя у вождя на бетонній
скульптурній композиції не було. Він стояв, вірніше сидів на ослоні у компанії
неповнолітніх, яким щойно віддав свою пайку хліба голодний, без очей, носа і
губів. Бетонна шульга Ілліча лежала на нозі хлопчини так близько до,
перепрошую, його ширіньки, що можна було б запідозрити сексуальну збоченість,
якби «воно» не було пам»ятником. Хтось
щойно заліпив «рани» свіжим цементним розчином і від того Володимир Ілліч
виглядав іще страшніше. Від фігури віяло позаземним жахіттям. Бабусі, проходячи
повз, на дачні городи, хрестились і підтюпцем, наскільки дозволяли сили, долали
небезпечну зону.
Це
остання такого формату тоталітарна скульптура на Іваничівщині. ВО «Свобода» і
ваш покірний слуга доклали багато зусиль для її знесення. Вже і купець
знайшовся, і райадміністрація була не проти. У призначений історичний день
демонтажу фігури, з телебаченням, підйомним краном, переносним генератором, співробітниками
СБУ та міліції, урочисте дійство не відбулось. «Шахтарі не дали» - потім
заявила адміністрація копальні. Якщо відверто, «кротам» байдуже, їм аби дешеве
пиво було в шахтарському буфеті, і до пива…, на жаль. Вся справа в тупому
опорі червоних директорів. І ось, у переддень
ангела вождя хтось вирішив проблему іншим способом, радикальнішим, чого і варто
було очікувати.
Вести зйомку мені завадили. А коли я почав допитуватись
по якому праву, хто ця людина - така схожа на колобка, і як її прізвище, на
мене напали. Здрібнів і виродився наш народ, але щоб настільки…Найбільше
страждають українці від своїх, від братів і сестер по крові – українців.
Особливо від тих, що в начальство попролазили. З»яничарених, обпоєних чужою
юшкою, які гноблять ближніх, служачи окупанту на рідній землі вірою і правдою,
оберігаючи ідолів встановлених дикою ордою, з втаврованим навіки, в плоть і
кров, менталітетом раба. Своїх дітей, з раннього дитинства, служити чужакам
навчаючи.
Маючи досить поважний вік і півтора зуба в роті, я
надіявся, що атакуючі їх мені виб»ють. То і заощаджу таким чином на зубодері та
виготовленні протезів за рахунок Пампушка чи інших нападаючих. Наставляв
мордяку, подумки припрошуючи бити. Але то, не з моїм щастям. Цілили в груди і в
камеру.
Забігаючи наперед скажу, що окрім диких матюків і
погроз вбити, мене звинуватили у:
- розпиванні самогону і палінні цигарок в шахті,
внаслідок чого, днями, виникла пожежа у підземних виробках;
- недовидобутку вугілля копальнею у кількості 100
тон/добу;
- невиплаті зарплати шахтарям;
- майже повному ігноруванні Правил охорони праці
при виконанні гірничих робіт;
- розвалі Совіцького Союзу;
- програші війни в Афганістані;
- арешті членів ГКЧП у Москві, в серпні 1991-го;
- шпигунстві на користь панської Польщі і США;
- буржуазному націоналізмі, опортунізмі, анархізмі,
троцькізмі і ще у всілякій контрі;
- зміні траєкторії історії України;
- іншому;
Викликав міліцію, яка схоже незабаром, стане
поліцією, з с.м.т. Іваничі та Ново волинська. Склали протокол. Атакуючих героїв,
ніби злизало. Тільки на обрії бовванів охоронець з довбнею. Зателефонував до
Києва, повідомивши про напад. Кисло усміхаючись прийшов якийсь посадовець, що
теж не назвався, почав говорити, мовляв чого там, вести зйомку нікому не
заборонено, тим більше журналістам. Ти де раніше був? На прохання пана
підполковника міліції з Нововолинська, я вимкнув камеру.
Не зауважив, щоби правоохоронці допитували
службових осіб, котрі перешкоджали мені виконувати журналістське завдання.
Тих, що не бояться, не існує – заявив після
шарпанини пан Пампушок. Вірно. Але до певної межі. Я її давно перетнув. А ось
ти, панічно боятимешся і після власного здоху.
Бога і самого себе.
Історія ця мала продовження. Вождю, викликаним зі
Львова скульптором на другий день, за великий гонорар, зробили пластичну операцію,
повернувши обличчя. У день його ангела, до підніжжя монумента, червона еліта
поклала вінки і квіти. Ще б пак! Хорошого вчителя, про те як брехати, красти,
розділяти і володарювати, вони мають. То і шанують. І будуть те робити, доки
народ сусідньої держави не винесе з мавзолею свого боввана. Як винесли
попереднього.
Ввечері зателефонував головний комуніст міста.
Побалакали собі, душа в душу…
Ідоли
– то демони. «Тому, мої любі, утікайте від служіння ідолам». 1Кор. 14
І далі: «Бо не можете пити чаші Господньої та чаші
демонської». Там же, вірш 21. Маймо
гонор і будьмо твердими, братове
українці! І згинуть ідоли, як роса на сонці. І житимемо. Без північних вуду та
їхніх жерців. Слава Україні!
(До репортажу додаю відео інциденту)
Анатолій Бідзюра
23.04.
2011 р журналіст
КТ «ЛЬВІВСЬКА ЖІНКА»
|
