«Пенал», на третьому поверсі, де місцеве начальство так полюбляє проводити сесії, зустрів спекою і насиченим вологою повітрям, як після тропічної зливи у амазонських джунглях. Благодать прохолодного волинського дощику надворі і різкий перепад температури на чудній сесії міської ради, моментально вкинули у піт. Чому чудній – спитаєте. Та вони там у них - сесії, всі якісь чудні. Несправжні, чи що? Ніби бородаті мужики-нетрадиціонали, у перепрошую, бюстгальтерах та жіночох трусиках,  на гей-парадах. Особливо у поточній каденції. Поясню. Міський голова часто може дозволити собі повчати присутніх, як треба жити чи голосувати. Критикувати іншодумців та незгідних. Ось і сьогодні, сказав, що Ігор Желізко (колишній власник ПП «Львівська жінка», який був присутнім на сесії міськради) скандаліст і дуже любить… подавати позови у суди. (?) Дозвольте, Вікторе Борисовичу, але ж те саме можна сказати і про вас. І про ваших родичів та друзів, теж. За прикладами далеко ходити не потрібно. Або довго говорити на камеру чи мікрофон, (можливо, любуючись собою і тембром власного голосу), котрих у обслуговуючих ту цифрову техніку «своїми у дошку!» ручними журналюгами – неміряно, тільки моргни: і вони тут, як тут! Як і місцеве радіо, що ловить кожне слово метра «для грядущих поколінь». А декотрих зі «наближених» депутатів так заносить від власної значущості, що вони можуть сказати: «Я вашого бізнесу не чіпаю, то не чіпайте тут і мого!» Тим самим, ніби, підтверджуючи лобіювання власних бізнесових справ на сесіях міськради з допомогою ведучих держслужбовців. Як їхній, сам собою, зрозумілий приз за лояльність та вірну службу. Хіба це не корупція у найчистішому її вигляді? А чого їм було пхатись у депутати?! Чому було пертись у «слуги народу»? А ще дехто, на останньому ряду, міг обірвати доповідаючого, якому голова надав слово і запропонувати «не лити марно воду на жорна», коли щось у його словах не подобалось, або не збігалось зі особистими переконаннями та життєвим кредо. Прохачі, цебто сірі виборці, очікували вирішення своїх питань навстоячки, у коридорі. Ніхто до розпеченого «пеналу» їх не запрошував. Коли я запропонував їм, разом зі мною, пройти все ж таки у ті величні двері, перелякано замахали руками і протестуюче загули. Очевидно, відчуваючи святість правди, яка за тими дверима домінувала. Немає там її, скажу я вам. Там - добре замаскована, із червоточиною, фальш, за невеликим винятком. Єдине, що приємно вразило – не було жодного міліцейського наряду і вхідних дверей ніхто не блокував. Як і не було металевих турнікетів при вході у раду, ніби у незабутньому 2005-му.  Хоча парадні двері, із якогось дива, під аркадою, були замкнені зсередини. Всі ходили чорним ходом, повз музей. Ось, коротко і все. А, що там на сесії, спитаєте? Як завжди, вона була дивною.  Реляцію, про чергову «перемогу» діючого нині у Нововолинську місцевого владного режиму, ви зможете прочитати у четверговому випуску комунальної газети «Наше місто» чи переглянути у репортажі по КТ ТТІ. Чи продали приміщення, що дотепер належало  «Львівській жінці»? О, так! Тому, кому і планували. Воно й зовсім не дивно. Бажаю вам правди і добра.

27. 05. 2013 року