Смерть – це особливий стан приготований нам Господом. Люди, що розкаявшись увірували в Творця, її не бояться. Навпаки, вони з радістю (як не дико це звучало б для атеїстів) приймають смерть, справедливо вважаючи, що  цей   Х-перехід у інший вимір, тобто в інший якісніший світ, безмірно наближує їх до Бога. Іншого, досконалішого і швидшого за цей, шляху не існує. Навпаки, тим хто чинить гидоту – перелюб, обман, бере хабарі, краде, бреше, вбиває, чарує, губить душі (навмисно підштовхує до злочинів) тощо, дорога одна – «в озеро, що горить вогнем і сіркою». Об. 21:8. Тобто, свідомо відділяє себе від Світла Правди. А найпершими в цьому списку грішників, що вважаються гідними смерті і є гидотою для Нього, вважаються боягузи і зрадники. (Там же, Об’явлення Іоана Богослова).

Хоча, як виняток, за особливо праведний спосіб життя дехто із людей, народжених жінками, смерті не мав, будучи забраним на небеса не пізнавши її. Небуття є двох типів: тимчасове і абсолютне. Перше – візит у кращий світ відбувається відразу ж після зупинки серця людини, і друге - абсолютна смерть, коли інформація про грішника стирається з книги життя Бога, а це смерть назавжди. Бо під Трон, «…не ввійде до Нього ніщо нечисте, ані той, що чинить гидоту й неправду…» (Об. 21:27)  

Все наше життя, хто б що не казав, це підготовка до визначеного Ним фіналу – смерті. І це справедливо. Тому що ми маємо безліч часу на роздуми і каяття. Найбільший душогуб і найстрашніший грішник мають шанс, навіть на смертному одрі, щиро покаявшись у безлічі гріхів скоєних за все своє, можливо, дуже довге життя, уникнути абсолютної смерті і увійти в життя вічне. В цьому і криється безмежна милість та любов Батька Правди до нас, недосконалих і нерозумних жертв первісного гріха, який віддав Сина на розп’яття задля нашого звільнення.

Скажена погоня за багатством, тілесним насолодами і комфортом, славою, владою та бажанням безумовної покори інших людей, лише прискорює наш відхід у небуття. Лише зрідка, завдячуючи розуму чи фізичним даним, люди стають багатими. В  основному ж, розкішні статки дістаються неправедним способом. Володіння грішми тільки підсилює бажання мати їх все більше. Пам’ятаєте казку про золоту рибку? І там починалось все з бажання мати нові ночви … Що вийшло?

Я не буду переповідати всім відомі факти, що сучасною наукою (математичними формулами і розрахунками), неспростовно доведено існування Бога. Про те, що приладами зафіксовано вихід душі з тіла людини в момент настання смерті, її форму і навіть вагу…  Не воскресне той, хто не помре. «Не даймо себе звести, - товариство лихе псує добрі звичаї!» (1Кор. 15:33) Найбільшу ж «нагороду», якщо не покаються, будуть мати багаті, бо набуття маєтку, за невеликим винятком (брати Клички, Білл Гейтс, Ален Делон та ін.), завжди було процесом неправедним. В цьому легко переконатись, особливо в Україні. Професією багатих в нашій державі стала  брехня. Тому в нас, через бездуховність, все несправжнє - примарне і гротескне, а люди схожі на траву, що стелиться за вітром. Господу не потрібні гроші багатих, їхнє золото, діаманти і майно. На небі зовсім інші цінності – правда і любов. Фізичні тіла там замінюють на тіла духовні, якщо ми заслуговуємо на це.

                   Туди не в’їдеш на крутому «мерседесі», прихопивши все своє, вкрадене у людей «бабло», з лайкою і піною на устах. Перший комуніст, Іуда Іскаріот, отримавши за зраду 30 срібняків, теж думав так… Слава Господу, що у свій час не допустив мене стати багатієм.

В нас, українців все не так, як у решти людей. Ми майже втратили дану нам Богом, як і іншим народам, територію визначену для проживання. Ми стрімкими темпами, через бездуховність і страх, скорочуємось у числі. Через відсутність волі до опору і зраду ми позбуваємось своєї мови, заміщуючи її чужою. Хоча генетично створені українцями. Перед тим - скіфами, антами, сарматами, русичами. Не буде мови, не буде і України, а отже і нас. А це смерть абсолютна. Як для хозарів, половців чи печенігів, а також сотень і тисяч інших народів та племен, що не змогли, або не захотіли бути окремим етносом, і бувши слабкими, асимілювались в середовищі сильних духом твердих, як криця націй.

Ми втратили духовний зв’язок з Небом, кидаючись у різні боки та шукаючи порятунку, переслідувані страхом і вбачаючи спасіння в самогубстві, яким є ліквідація власних ідентифікаційних ознак великого, колись, народу. Наша смерть у відсутності віри в Бога.

Коли душа розлучається з тілом, людина, навіть якщо непритомна чи смерть захопила її зненацька уві сні, усвідомлює, що вмирає і відчуває ні з чим не зрівнянну загрозу. Хто переступає цю межу, опиняється навпроти найвищого Суду, самотній і оголений в очікуванні вироку. До похорону оболонки (тіла) душа не віддаляється від землі. І це останні хвилини перед карою чи нагородою, коли їй дозволено невидимо залишатись поміж людей. Після трьох днів, навіть якщо тіло не буде поховане, душа змушена буде відійти від землі в Чистилище. І вже ніхто зі смертних, ніколи і нічим, окрім щирої молитви і добрих своїх справ, не зможе їй допомогти. Людські страждання - ніщо в порівнянні з муками душі.

Від першої миті виходу з тіла душа починає розуміти усю велич і могутність Всесвіту, до якого увійшла, на противагу злиденності і мізерності всього, що залишила на землі, як і ницість власних почуттів. Відбувається раптове осяяння. Те, що до цих пір розумом вважала реальністю – виявляється не існує взагалі, а те, що здебільшого називала фантазіями і вигадками попів – є предвічною правдою.

                   І з вражаючою ясністю починає усвідомлювати на що заслуговує за свої вчинки. Істина, яка на землі видавалася зайвою, тепер, коли пройдена крапка неповернення, коли не можна від неї відмахнутися, стає простою і невідворотною, ніби смерть. Приречена на Кола Блукань у лабіринтах Чистилища, душа знає, що мусить спокутувати свої провини, відмучитись за все занедбане в попередньому своєму стані. Вона б з радістю повернулась назад, в недосконалий і неправедний світ, в злидні, хвороби, поневіряння, і з якою повнотою використала б для себе та інших час відпущений їй для земного існування. Пізно. Тепер вона стоїть перед Правдою і розуміє: тільки спокутою можна заслужити прощення і вважає доказом безмірної доброти Бога те, що їй дозволено страждати. Всепронизуючим відчуттям осягає те, що занедбала, недооцінила, проігнорувала колись. Душа розуміє, як жахливо себе ошукала, втративши єдиний доступний їй шанс уникнути мук після переходу межі. Бачить, також і те, що кожен добрий порух її серця, її співчуття і милосердя, каяття і прощення були зафіксовані, зарахувавшись на її користь.

Душа після смерті зберігає усі свої почуття і пам’ять. Як неочищена, недозріла і не готова, вона і сама тепер не увійшла б до палат вічної досконалості та щастя. Вона просто не змогла б цього зробити, сира і сіра. Правда! Більшого за це, не існує.

                            Здебільшого людське розуміння Чистилища поверхове і примітивне. Люди вважають, що оповіді про пекельний вогонь і смолу в казанах – байки від дітей і диваків. Не все так просто. Вони ж, насправді, жахливіші від усього, що може уявити собі людський розум. Це – невимовні муки душ, що тужать за Богом. Чистилище - є найпереконливішою реальністю всього, що тільки існує на Землі. Але, якою несподіванкою воно стає для людини після смерті! Особливо за відсутності віри, атеїстів. Тих, що відкидали Бога, Його заповіді і настанови, відмахувались від очевидного, топтали правду і людські долі… Ховались в темряві безбожжя, розпусті, грошолюбстві і підлості. Чорноту узаконювали, ніби вона світло, а кривду видавали за абсолютну істину.

У Чистилищі незліченна кількість різноманітних кіл – Блукань, Темряви, Самотності, Неспокою, Химер, Байдужості тощо. Часом, душі амністують. Тобто, термін перебування у якомусь Колі може скоротити палка молитва чи добра справа близької людини, присвячена саме цій душі. Дехто переконаний, що досить добре висповідатись, і після смерті можна потрапити до Божого Царства. Це не так. Потрібно навчитися любити. Таке навчання може тривати віки. У потойбіччі береться до уваги не лише те, що людина зробили лихого чи доброго, але й те, чому не зробила таку кількість добра за життя, яку могла зробити. Оце і все, чого бракуватиме до максимуму Божих вимог, згідно обдарувань душі. І все, що переходитиме максимум Божого терпіння, зважаючи на гріховність тіла – мусить душа відпокутувати там. За кожен гріх скоєний «тут», потрібно «там» покласти на шальки значно важчу кару, аби здобути рівновагу. І навпаки, найменше добро «тут» має «там» значно більшу вартість.

Деяким душам дозволено з ласки Божої з’являтися людям у снах. Лише так вони можуть попросити допомоги. Але люди здебільшого легковажать снами, а тих нещасних з’яв так бояться, що рідко хто з них може здогадатися помолитися за душу чи дати в церкві на Божу службу за померлих. Знаки з потойбіччя даються з дозволу Господа і не звертати уваги на них, не варто.

«Звідки ти це все знаєш? – спитаєте ви. - Що, побував там і повернувся? Подивись на себе, закликаєш до любові і прощення, а сам ненавидиш ворогів!»

Ні, не був. І не повертався, це неможливо. Але обов’зково буду, як і ви, у свій час. Ворогів люблю. Як приватних осіб. А як до осіб публічних, що стоять на найвищих ієрархічних щаблях міста і області, маю низку запитань. На які вони правдиво відповісти не можуть і не бажають. Проте терплю, хоча маю декілька течок з їхніми брехливими відповідями. Наскільки це для мене можливо (грішний бо), не суджу їх жорстоко, і каюсь. Не мені судити, хоча надіюсь, якесь право на це маю і я. Питаєте, звідки у мене знання про «це»? І ви можете його отримати, при одній - єдиній умові. Увіруйте і покайтеся. Всі матимуть дяку за ділами своїми. А дехто, ще і «тут» її встигне отримати. Коли? Не знаю. Не мені вирішувати. Так що, до зустрічі «ТАМ»! 

04.04. 2011 р.                  Анатолій Бідзюра, журналіст газети «Нововолинськ»

                                      Православний християнин, найбільший  грішник