Літо. Південь Вінничини

         с.Остапківці поблизу Немирова, де жив мій дід Брус Сидір Хомович з родиною. Голодомор, моровиця, червоний терор, геноцид за етнічною ознакою… У цьому подільському селі люди їли траву, пацюків, насіння лободи і пирію, мишей, падло, мушлі із Південного Бугу та одне одного. Продотряди вигребли із комор і засіків всі продукти. І не тільки збіжжя. А й квасолю, картоплю, буряки, моркву, сало… в кого що було. Щоби змусити «проклятих хахлов», котрі виживуть, «добровільно» вступити у колгоспи. Або привезти у мертве село переселенців зі глибинних областей Росії. На шляхах, що вели до Чукова, Немирова та Брацлава розбили табори та викопали шанці загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів-селян із «максимів». Прорватися до міст вдавалося одиницям. По селу вужем звивався агент ГПУ, голова комнезаму  (комітет незаможних селян) п’яниця і ледащо, Ларіон Шевчук на прізвисько «Курка». Винюхуючи, хто що сказав поганого на радянську владу чи подивився недобрим оком. Вносячи у списки на виселення до Сибіру селян, як «куркулів» і «ворогів народу».Через деякий час, Ларіон із конвоєм ГПУшників вантажив на підводи дядьків, жінок і дітей для етапу на залізничну станцію у Немирові. Дозволяючи взяти із собою найнеобхідніше та сякі-такі харчі. Стояв ґвалт. (із виселених, у село не повернувся ніхто) А в цей час. У Брацлаві засідала повноважна «трійка» РКК-РСІ у складі: голова Незнамов, секретар Марущак, член Таберт, котрі судили оперуповноваженого по заготівлі (читай – грабунку) хліба в с.Остапківці, Брацлавського району, товариша Зуєва. За перекручування лінії партії, що стало причиною голоду у 25 селянських родинах через накладення додаткового продподатку. Вирок «трійки» прозвучав так: 1. «Члену КП(б)У тов. Зуєву  за вищеозначені антипартійні вчинки оголосити сувору догану». Крапка. Для тих, хто не вірить: «Колективізація і голод в Україні 1929-33 років» Київ. «Наукова думка» 1993 рік., стор. 444. (Серед 25-ти, були й сім’я діда Бруса С.Х.)

А надворі, за рогом дідової глиняної хати, завивав напівмертвий з голоду зять Яків, із опухлими ногами – чоловік найстаршої дідової дочки Стефанії, що померла раніше, разом зі своєю дитинкою. І поховали їх у одній могилі. «Ой, леле! –  розпачливо хрипів він. Врятуйте мене, врятуйте заради Христа!» Дід, зціпивши зуби мовчав. А у бабусі Катерини по висохлих щоках градом котились сльози. У них теж починали пухнути ноги. Допомогти зятеві вони нічим не могли. У хаті сиділи семеро голодних дітей. Найменшенькій – Марії (моя мама) було вісім років. Тільки вони й завадили діду, повному Георгіївському кавалеру, етнічному козаку, що проливав кров за «вєру, царя і отєчєство» на фронтах Першої Світової, солдату-професіоналу із військовим  стажем більше 10 років, дістати з-під стріхи фронтового кавалерійського карабіна…  Старші діти, школярі, отримували трохи окропу з житнім борошном, сірої юшки – бовтанки, схожої на клейстер для шпалер. Хліба не давали.

                                      А в цей час на Донеччині

Дід моєї дружини, Височин Олександр Васильович тільки-що поховав двох своїх дочок – Наталку і Катерину. Одній було 16, а другій 18 років. Дружину, Пелагею Корніївну, похоронив дещо раніше. Рятуючись від штучно створеного голодомору дід перевіз підводою всю сім’ю на Донбас зі села Нелюбівка поблизу Диканьки, на Полтавщині. Покинув хату, землю та господарку, проте порятунку не знайшов бо голод і тут чинив свої чорні жнива. Він та родина ніколи не були бідними. Та і як можна бути ними на полтавських чорноземах маючи здатні до всілякої праці руки? За дідом міцно чіпляючись висохлою, аж прозорою ручкою за холошу полотняних штанів дріботіло чотирирічне, схоже на живий скелетик, дівча. (Моя майбутня теща – Височин Марія Олександрівна) Після голодомору, у 1934 році, повернувся дід у рідне село. Проте, життя у колгоспі не було. Все своє недовге життя, тікали ви, Олександре Васильовичу від злиднів та радянської влади. Та, так і не втекли. В черговий голодомор 1946-47 років, що організував комуністичний «визволитель», будучи опухлими від голоду, взяли ви на току кілограм зерна для дітей. По доносу були заарештовані і отримали 10 років ГУЛАГівських таборів, що дорівнювало смерті. Втекли. Переховувавлися у м.Радехові Львівської області. Змінили прізвище. Завербувавалися у глухий  херсонський степ. Та не вбереглись – засвітились. Через вічний сум за дітьми та рідною землею, написали ви листа у Нелюбівку, подали вісточку, що живі. Страшною і загадковою смертю померли ви невдовзі після того. Хоча, вбивці відомі. Так і не звикли ви до неправди. Воля нуртувала у ваших жилах. Кров нащадка Генерального писаря Війська Запорожського, гаряча та непокірна, не змогла змиритися із статусом раба, як не знаходили компромісу із загарбниками й ваші предки - козаки. Де нині кісточки невинно убієнних голодом матері і двох дочок? Козацька нація вимирала, а над нею примарами витали безтілесні фантоми її дітей, що вже ніколи не народяться… У ті роки, у столиці імперії – Москві, головні державні пости займали: Секретаріат ЦК ВКП(б) – Й.Сталін, Л.Кагановіч, М.Швєрнік, М.Літвінов (Мейєр Валлах-Фількєнштєйн), І.Кабаков (Розєнфельд), І.Пятніцкій (О.Блюмбєрг)… - всього 59 осіб. Наркомат СССР:  Я. Ягода (Ієгуа), А.Розенфєльд-Вєйцєр, Г.Бринько, Р.Лєвін, А.Розєнгольц… - всього 10 наркомів і 12 їх заступників. А усіх разом – 558 осіб.

Україна 1947 рік. Село Нелюбівка. Полтавщина. 14 років по тому

         Глуха ніч. Кінець травня. Звиваючись вужем, повз до пшеничного поля сільський підручний коваля, напівсирота 17-ти років, Нелюба Іван Васильович. За халявою мав ножа, у руках – мішок. Добравшись, тілом приминав зелену пшеницю, зрізаючи колоски. Неподалік почувся стукіт копит. Об’їждчик! "Заріжу – вирішив хлопець. Мені вже все одно!» Тінь на коні пропала в темряві… Вдома, світлої пам’яті жінка, його мама Ганна Левківна, до світу варила у чавуні зелену, як трава кашу. Зовсім іще малі сестри Надія та Марія, опухлі від голоду, сиділи на печі ковтаючи слину. Після тієї каші у всіх нестерпно боліли животи. Мій майбутній тесть Іван Васильович, рятував родину…

Хай Господь Всемилостивий прийме у Царство Своє мільйони невинних душ моїх співвітчизників і родичів, загиблих у штучно створені радянською владою голодомори 1921, 1933 та 1946 років! Вічна їм пам’ять.

                                               Україна. Наші дні.

                  СНІД, туберкульоз, алкоголізм, наркоманія, злидні, бандитизм, корупція… Щорічне скорочення кількості населення від 200 до 350 тисяч. Масова еміграція на заробітки і у пошуках кращого життя. При владі, в основному, нащадки тих, що морили голодом наших дідів у 1933-му. Козацька нація вимирає. Що далі?...

Копію протоколу № 233, засідання «трійки» РКК-РСІ за підписами Нєзнамова та Марущака від 28 березня 1932 року у м. Брацлаві, додаю.

21.11.2011 року

Анатолій Бідзюра, журналіст газети «Нововолинський Інформаційний Портал»