Самі подивіться. Нові люди, що вкладають «костку», розкидають і втрамбовують пісок. Ламають і вивозять старий асфальт. Посеред інших зауважив двох електромонтерів з дільниці «Міськсвітло» Нововолинського ВУКГ, що тягнули кабелі до світильників. Запитав, чи не розрахувались вони бува з роботи і не влаштовувались у ПП «Сантехмонтаж». «Ні – була відповідь. Надійшла команда. А ми виконуємо!» Дивно, правда? Люди, які мають працювати на обслуговуванні зовнішнього міського освітлення, займаються первинним монтажем силових кабелів у сквері «прикордоннику, слава!», біля кафе «Міраж», заробляючи гроші для приватної контори. Без кошторису. І це у робочий час, та й основну зарплату отримують від комунальної організації, цебто від платників податків Нововолинська, гроші від котрих надходять у міську касу. А, не дай Боже травма? Хто відповідатиме та платитиме по лікарняному? Цікаво, чи інструктував їх хто по Правилах ТБ при виконанні електромонтажних робіт. Приватна фірма, на яку вони працюють чи майстер дільниці, котра входить у структуру Виробничого Управління Комунального Господарства і напряму підкоряється міському голові? Ось і розмірковуйте тепер про зрощення приватного бізнесу та місцевої влади у дивному, предивному Нововолинську!  Хоча, як на мене, нічого дивного у цьому нема. Дивна саме позиція міської влади, при дивному заціпенінні виборців громади та дивних місцевих правоохоронних органів у нашому чудному, і очевидно таки, феодальному місті. Як і дивних, та як вбачається, абсолютно безхребетних журналістів зі місцевих комунальних ЗМІ, що працюють виключно за гроші і недоїдки з панського столу.

Був там і виконроб В.Мазур - так він мені відрекомендувався. Я відразу ж повірив. А він ні. Почав вимагати посвідчення журналіста, сказав, що я не маю права тут фотографувати. Коли я посвідчення показав, і назвав часопис у якому працюю позаштатним кореспондентом, почав говорити, що про таку обласну газету він і не чув ніколи та сумнівається, що вона існує. Довелося подарувати останній її номер. Моя зброя – правда.. Найстрашніше, що може бути для злодіїв, корупціонерів та хабарників. Хочете вірте – хочете ні, а життя у сквері таки значно поліпшилось із часу моїх останніх його відвідин. Хоча, кошторису на  його реконструкцію пан Віктор Мазур, на моє прохання, так і не надав. Сказав тільки, це конфіденційна інформація. Я не здивувався. Не здивуюсь, звісно, і коли у мій наступний візит до скверу, територію по периметру охоронятиме батальйон НКВД. Зі всіма обов’язковими атрибутами сталінських таборів – вівчарками, сторожовими вежами, тюремною баландою, синіми галіфе і колючим дротом. Знаєте, мертвих енкаведистів не буває. Вони завжди перед нами. У бетоні та граніті. У мармурі та бронзі. Як у сквері під назвою «Міраж».

13.08.2013 року